Читать онлайн книгу "Поклик Ктулху"

Поклик Ктулху
Говард Фiлiпс Лавкрафт


Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лав-крафт (1890—1937) працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20—30-х рокiв минулого столiття. За життя вiн не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi.

На основi арабського окультизму й езотерики Г. Ф. Лавкрафт вигадав жахливих чудовиськ i демонiв, створивши свою власну демонологiю, склав iерархiю монстрiв, старiших за людство, якi лише чекають свого часу на землi – коли вони правитимуть людьми i зло пануватиме в свiтi. І твори Лавкрафта – передвiстя iх повернення. Найвiдомiша повiсть про найжахливiше лавкрафтiвське страхiття – «Поклик Ктул-ху» (1928). У нiй розповiдаеться про величезне морське чудовисько iз довжелезними щупальцями – втiлення вселенськоi гидоти, скуте у бездоннiй чорнiй прiрвi пiдводного мiста Р'льег у Тихому океанi. Та колись воно прокинеться i вийде на поверхню…





Говард Фiлiпс

Поклик Ктулху





Герберт Вест, реанiматор





I. З пiтьми


Про мого приятеля Герберта Веста я згадую з жахом. Вiн охоплюе мене не лише при згадцi про зловiсне зникнення чоловiка, але i про ту незвичайну мету, якiй вiн себе присвятив. Ця iсторiя почалася сiмнадцять рокiв тому в Архемi, пiд час практики там студентiв медичного факультету Мiскатонiк-ського унiверситету. Поки я перебував поруч iз Вестом, пекельна витонченiсть його експериментiв заворожувала мене, й я став найближчим помiчником дослiдника. Тепер же, коли вiн зник, чари розвiялися, i мене невiдступно мордуе страх. Спогади та лихi передчуття гiршi за будь-яку реальнiсть.

Перший жаский випадок стався незабаром пiсля нашого знайомства – тодi вiн мене шокував, навiть тепер, згадуючи про нього, я аж тремчу вiд страху. Як я вже казав, ми з Вестом вчилися на медичному факультетi, де вiн дуже скоро став вiдомим завдяки своiм зухвалим теорiям про природу смертi та штучним способам ii подолання. Погляди юнака, висмiянi професурою та студентами, базувалися на механiстичному розумiннi природи життя. За допомогою керованоi хiмiчноi реакцii Вест сподiвався знову запустити механiзм людського тiла пiсля того, як природнi процеси в ньому згаснуть. Пiд час своiх експериментiв iз рiзними оживляючими розчинами вiн занапастив незлiченну кiлькiсть кроликiв, морських свинок, котiв, собак i мавп, налаштувавши проти себе весь факультет. Кiлька разiв йому вдавалося виявити ознаки життя в iмовiрно мертвих тваринах, часто це були безперечнi ознаки, однак дуже скоро вiн збагнув, що вдосконалення процесу зажадае вiд нього всього життя. Вiн також уторопав, що один i той самий розчин по-рiзному дiе на рiзнi види тварин, тому надалi для проведення спецiальних дослiдiв йому знадобляться ще й людськi трупи. Саме тодi у Веста виник конфлiкт iз керiвництвом факультету, i студента вiдсторонив вiд дослiдiв особисто декан, добрий та освiчений доктор Алан Гелсi, чию наполегливу турботу про стражденних i досi згадують старi мешканцi Архема.

Я завжди приязно ставився до дослiджень Веста та часто обмiрковував iз ним його теорii з усiма iхнiми нескiнченними наслiдками та висновками. Подiляючи погляди Геккеля[1 - Ернст Генрiх Фiлiп Август Геккель (1834—1919) – нiмецький природодослiдник i фiлософ, котрий виявив, описав i назвав тисячi нових видiв, розробив мапу генеалогiчного дерева всiх життевих форм, i вигадав багато термiнiв у бiологii, зокрема тип, фiлогенез, екологiя та найпростiшi.] на життя, згiдно з якими останне зводиться до фiзичних i хiмiчних процесiв, а так звана душа – не бiльше, нiж мiф, мiй товариш вважав, що успiх штучного оживлення безпосередньо залежить вiд стану тканин померлого: якщо розкладання ще не почалося, то за допомогою правильно пiдiбраних засобiв збережене тiло можна повернути до первинного стану, який називають життям. Вест цiлком усвiдомлював, що навiть незначне пошкодження чутливих клiтин мозку, що вiдбуваеться в першi моменти пiсля смертi, здатне спричинитися до порушення фiзичноi або розумовоi активностi. Спочатку вiн намагався за допомогою особливого реактиву оживити у вмираючому життеву енергiю, але ряд невдалих дослiдiв на тваринах змусив дослiдника переконатися в несумiсностi природних i штучних проявiв життя. Ця обставина й викликала недовiру професури: на пiдставi поверхневих вражень ученi вирiшили, що пiддослiднi тварини лише здавалися мертвими. Керiвництво факультету продовжувало прискiпливо спостерiгати за дiяльнiстю мого приятеля.

Незабаром пiсля того, як Весту заборонили користуватися лабораторiею, вiн повiдомив менi про свое рiшення будь-яким чином шукати свiжi трупи i таемно продовжувати своi дослiдження. Слухати його мiркування на цю тему було моторошно: студенти факультету нiколи не здобували матерiал для дослiдiв самi. Оскiльки звернутися в морги ми не могли, то вдалися до послуг двох мiсцевих негрiв, котрi не задавали зайвих запитань. У той час Вест був невисоким струнким юнаком в окулярах, з тонкими рисами обличчя, свiтлим волоссям, блiдо-блакитними очима та тихим голосом; дивно було чути, як вiн просторiкував про переваги кладовища для бiдних перед кладовищем церкви Ісуса Христа, де напередоднi поховання практично всi трупи бальзамували, що згубно позначалося на наших дослiдах.

Я був активним i вiдданим спiльником Веста i не лише допомагав добувати матерiал для його мерзенних дослiдiв, а й знайшов для них затишне мiсце. Саме я згадав про покинутий будинок Чепмена на Мiдов-гiлл. На першому поверсi ми влаштували операцiйну та лабораторiю, затуливши вiкна темними фiранками, щоб приховати нашi нiчнi експерименти. Хоча будинок стояв вiддалiк вiд дороги, запобiжнi заходи зайвими не були: чутки про дивнi вогнi, помiченi перехожими, могли б покласти край нашим дослiдженням. Якщо хтось стане пхати свого носа, ми домовилися називати нашу операцiйну хiмiчною лабораторiею. Тишком-нишком ми обладнали наш похмурий притулок приладами, купленими в Бостонi або безсоромно «позиченими» на факультетi, побiжно потурбувавшись про те, щоб необiзнанi не здогадалися про iхне призначення, а також запаслися кирками та лопатами, щоб закопувати трупи в льоху. На факультетi для такоi мети ми користувалися пiччю для спалювання, однак цей корисний пристрiй був нам не по кишенi. Позбуватися трупiв було постiйною морокою, адже навiть крихiтнi тушки морських свинок, над якими Вест таемно експериментував у своiй кiмнатi, додавали нам чимало клопотiв.

Ми з жадiбнiстю вампiрiв вивчали повiдомлення про смерть, оскiльки для наших дослiдiв годився не кожен небiжчик. Ми шукали вiдносно свiжий, не понiвечений хворобою труп, для збереження якого не застосовувалися штучнi засоби. Межею мрiй для нас були жертви нещасних випадкiв. Багато тижнiв нам не вдавалося знайти нiчого годящого, хоча ми розпитували i в морзi, i в шпиталi – нiбито в iнтересах факультету. Але звертатися туди занадто часто не могли, по-заяк боялися викликати пiдозри. Виявивши, що право першого вибору належить унiверситету, ми з Вестом вирiшили залишитися в Архемi на лiто, коли там проводять лiтнi курси. Нарештi удача нам усмiхнулася: якось нам трапився майже iдеальний випадок. Здоровий молодий робiтник, котрий потонув у ставку лише минулого ранку, без зайвих зволiкань i бальзамування був похований коштом мiста на кладовищi для бiдноти. Знайшовши його свiжу могилу, ми домовилися повернутися до неi опiвночi.

Вночi, коли прибули на мiсце, ми з вiдразою взялися до справи – тодi ми ще не знали страху перед кладовищами, вiн з’явився у нас пiзнiше. Прихопили з собою заступи та потаемнi олiйнi лампи. У той час електричнi лiхтарi були вже розповсюдженi, проте своею надiйнiстю ще поступалися теперiшнiм. Розкопувати могилу виявилося справою важкою та брудною – втiм, якби ми були художниками, а не вченими, можливо б, i зумiли помiтити в нашiй роботi щось чарiвне та поетичне. Коли нашi лопати гупнули об дерево, ми з полегшенням зiтхнули. Незабаром з-пiд землi вигулькнула соснова труна. Вест зiстрибнув униз, вiдсунув вiко, витягнув трупа та пiдняв його. Я схилився над ямою, виволiк тiло, i ми вдвох стали хутко закидати могилу землею, щоб повернути ii до колишнього вигляду. Нерви у нас були напруженi до краю – не останню роль у цьому зiграло заклякле тiло та безпристрасне обличчя нашоi першоi жертви, однак ми зумiли знищити всi слiди. Потiм, сховавши наш трофей у полотняний лантух, ми поквапилися до будинку старого Чепмена за Мiдов-гiлл.

На iмпровiзованому секцiйному столi при свiтлi яскравого ацетиленового свiтильника наш пiддослiдний не дуже був схожий на примару. Це був кремезний i явно не надто вразливий юнак iз простонародною зовнiшнiстю: русявим волоссям, сiрими очима та грубими рисами обличчя – мiцна тварина без психологiчних забаганок, життевi процеси якого помiтно вирiзнялися простотою та здоров’ям. Тепер, iз заплющеними очима, вiн був бiльше схожий на сплячого, нiж на мерця, хоча уважний огляд, який провiв Вест, не дозволяв у цьому сумнiватися. Нарештi нам вдалося роздобути те, про що мiй товариш завжди мрiяв: iдеального мерця, готового прийняти розчин, зумисне приготовлений для людини вiдповiдно до найточнiших розрахункiв i теорiй. Ми страшенно хвилювалися. Не розраховуючи на повний успiх, ми остерiгалися непередбачуваних наслiдкiв неповного оживляння. Особливо нас турбував стан мозку та психiки пiддослiдного: за час, що минув iз моменту смертi, нiжнi клiтини мозку могли й постраждати. Я зi свого боку ще не зовсiм позбувся традицiйних уявлень про так звану душу та вiдчував певний неспокiй вiд думки про те, що незабаром, можливо, почую розповiдь про таемницi потойбiчного свiту. «Що бачив у недоступних сферах цей мирно спочилий юнак, що розповiсть нам, коли повернеться до життя?» – зважував я. Але цi роздуми не надто обтяжували мене, бо здебiльшого я подiляв матерiалiзм свого колеги, котрий тримався набагато впевненiше за мене. Вiн iз холодним серцем залив у вену трупа неабияку кiлькiсть заготовленоi рiдини та мiцно перебинтував розрiз.

Час тягнувся болiсно повiльно, проте Вест не втрачав терпцю. Вiн раз по раз притуляв стетоскоп до грудей юнака та фiлософськи визначав вiдсутнiсть ознак життя. Через три чвертi години вiн iз прикрiстю констатував, що розчин не подiяв. Але перш нiж розлучитися з нашим зловiсним трофеем, мiй приятель вирiшив до кiнця використати надану можливiсть i випробувати на трупi новий препарат. Ще вдень ми викопали в пiдвалi могилу, з намiром до свiтанку поховати тiло в землi, бо хоч ми i замикали дверi на засув, але дотримувалися всiх запобiжних заходiв, аби нiхто не виявив наших огидних для Господа дiй. До того ж наступноi ночi труп уже не буде достатньо свiжим. Тому, прихопивши едину ацетиленову лампу до сусiдньоi кiмнати, ми залишили нашого нiмого гостя в темрявi та поквапилися приготувати новий розчин, зважуючи i вiдмiряючи потрiбнi складники майже з фанатичною ретельнiстю.

Потiм сталося дещо непередбачуване. Я щось переливав iз однiеi пробiрки в iншу, а Вест вовтузився зi спиртiвкою, яка замiняла нам газовий пальник, аж раптом iз сусiдньоi темноi кiмнати почувся несамовитий лемент. Я не здатен описати цi пекельнi звуки, вiд яких кров стигла в жилах: немов саме пекло розверзлося, i з нього чулися стогони грiшникiв. У жахливiй какофонii злилися вселенський жах i безвихiдний розпач. Людськими цi зойки нiяк не можна назвати – людина не здатна на такi звуки. Забувши про нашi честолюбнi плани, ми з Вестом кинулися до найближчого вiкна, перекидаючи пробiрки, реторти та свiтильник, i, немов пораненi звiрi, кинулися в зоряну безодню ночi. Мабуть, ми й самi нестямно волали, коли нажаханими мчали до мiста, однак, досягнувши околиць, схаменулися та спробували опанувати себе – з великими зусиллями нам це вдалося, i незабаром ми вже були подiбнi до гульвiс, котрi чвалають iз нiчноi пиятики.

Але замiсть того, щоб розiйтися по домiвках, ми подалися до Веста, де прошепотiли всю нiч при свiтлi газового рiжка. До свiтанку, перебравши подумки всi рацiональнi теорii та плани дослiдження, ми трохи заспокоiлися i проспали весь день, пропустивши навчання. Однак увечерi двi замiтки в газетi, нiяк не пов’язанi мiж собою, знову вiдiбрали в нас сон. З невiдомоi причини покинутий будинок Чепмена згорiв дотла – це ми пояснили перекинутою лампою. Крiм цього, на кладовищi для бiдноти була здiйснена спроба осквернити свiжу могилу: хтось безуспiшно намагався розкопати ii кiгтями. Цього ми не могли збагнути, адже ретельно утрамбували землю лопатою. Всi останнi сiмнадцять рокiв Вест раз по раз озирався назад i скаржився менi, що чуе за спиною тихi кроки. А тепер вiн зник.




II. Демон епiдемii


Нiколи не забуду жахливе лiто, коли, як якийсь лихий iфрит[2 - Іфрит – в арабськiй мiфологii та в мусульманськiй культурi рiзновид джинна, здатного завдавати людям лиха.], що покинув палати Еблiсу, в Архемi лютував тиф. Це сталося шiстнадцять рокiв тому, але пам’ять про кару Божу ще жива, бо невимовний жах накрив тодi своiми перетинчастими крилами ряди домовин на цвинтарi церкви Ісуса Христа. Однак менi той рiк запам’ятався болiсним страхом, причину якого тепер, коли Герберт Вест зник, знаю лише я. Ми з Вестом займалися на лiтнiх курсах медичного факультету, де вiн набув сумнозвiсноi популярностi своiми дослiдами з оживляння трупiв. Мiй товариш принiс на вiвтар науки незлiченну безлiч дрiбних тварин, i наш скептично налаштований декан, доктор Алан Гелсi, заборонив йому проводити дослiдження. Однак Вест потай продовжував експерименти в своiй убогiй кiмнатцi в пансiонi, а якось викопав свiжий труп iз могили на кладовищi для бiдноти та приволiк його до покинутого замiського будиночка на Мiдов-гiлл, про що я досi згадую з жахом.

Того нещасливого дня я перебував поруч iз Вестом i бачив, як той впорскував в застиглу вену елiксир, намагаючись поновити хiмiчнi та фiзичнi процеси в мертвому тiлi. Наш дослiд закiнчився повним крахом. Ми вiдчули напад панiчного страху, який, як ми згодом вирiшили, став результатом нервового перенапруження. Згодом Вест так i не змiг позбутися моторошного вiдчуття, нiби хтось чигае за ним по п’ятах. Вся справа була в тому, що труп виявився недостатньо свiжим, а нормальну психiчну активнiсть можна поновити лише у цiлком свiжого трупа. До того ж пожежа завадила нам поховати бiдолаху. Краще б нам було знати, що вiн лежить у могилi.

Пiсля цього випадку Вест на якийсь час припинив своi дослiди, але все ж наукова жага до нього повернулася, й юнак узявся докучати керiвництву факультету проханнями дозволити йому використовувати секцiйну палату та свiжi трупи для роботи, яку вважав надзвичайно важливою. Його благання не вдовольнили: рiшення доктора Гелсi було непорушним, iншi ж викладачi схвалювали присуд декана. У смiливiй теорii реанiмацii вони угледiли лише примху молодого ентузiаста. Споглядаючи його хлоп’ячу постать, свiтле волосся та блакитнi очi за скельцями окулярiв, неможливо було собi уявити, що за цим цiлком пересiчним виглядом ховаеться надприродний, майже диявольський, розум. Герберт Вест i зараз стоiть перед моiми очима, i мене аж телiпае. З роками вiн не постарiв, хоча його обличчя стало жорсткiшим. А тепер вiн зник, i на Сефтонську божевiльню звалилося нещастя.

Наприкiнцi останнього семестру мiж Вестом i доктором Гелсi виникла запекла суперечка, в якiй добрий декан проявив набагато бiльше витримки, нiж мiй приятель, котрому набридли безглуздi завади, що гальмують його видатну працю. Вiн, певна рiч, мав намiр продовжувати дослiдження самотужки, проте не тямив, чому б йому не приступити до них зараз же, маючи в розпорядженнi чудове унiверситетське обладнання. Обмеженiсть старших колег, котрi не бажали визнавати його унiкальних досягнень i наполегливо заперечували саму можливiсть оживлення, була абсолютно незрозумiлою i глибоко ненависною не навченому життям логiчному темпераменту Веста. Лише зрiлiсть допомогла йому збагнути хронiчну розумову вiдсталiсть «професорiв i докторiв» – нащадкiв ревних пуритан, врiвноважених, чесних, iнколи м’яких i добрих, але завжди обмежених, нетерпимих, слiпо вiдданих традицii, котрi не бачать далi свого носа. До цих недосконалих, але величних характерiв, чиею головною хибою е боягузтво, з вiком стаеш лояльнiшим. Утiм, вони, ставши загальним посмiховиськом, i без цього покаранi за своi iнтелектуальнi грiхи: прихильнiсть до системи Птолемея, кальвiнiзм, антидарвiнiзм, антинiцшеанство, а також сабатарiанство[3 - Сабатарiанство – суворе дотримання християнських нормативiв поведiнки в недiльнi днi: обов’язковi вiдвiдини церкви, неучасть цього дня в забавах i розвагах тощо.]. Вест, незважаючи на блискучi науковi досягнення, був ще дуже молодий i без належноi поваги поставився до доброго доктора Гелсi та його вчених колег; у ньому наростало почуття образи вкупi з жагою довести своi теорii цим вузьколобим знаменитостям якимось незвичайним, вражаючим уяву чином. Як i бiльшiсть молодi, вiн iз захватом плекав плани помсти, трiумфу та великодушного вибачення в фiналi.

Й ось iз похмурих печер Тартару, всмiхаючись, виповз смертоносний тиф. Ми з Вестом вже здали випускнi iспити, але залишилися для додаткових занять на лiтнiх курсах. Коли епiдемiя з усiею своею демонiчною силою звалилася на мiсто, ми ще перебували в Архемi. Хоча нам присвоiли лише ступiнь магiстра без права на приватну практику, ми одразу ж долучилися до боротьби з епiдемiею, позаяк число ii жертв стрiмко зростало. Ситуацiя ледь не вийшла з-пiд контролю: смертi ставалися одна за одною, i мiсцевi трунарi бiльше не могли впоратися зi своею роботою. Похорон проводили в поспiху, трупи не бальзамували, i навiть гробiвець на цвинтарi церкви Ісуса Христа був запруджений трунами, в яких лежали небальзамованi мерцi. Ця обставина не сховалася вiд очей Веста, котрий часто мiркував над iронiею долi – навколо повно свiжих трупiв, i жоден ми не використовуемо за призначенням! Ми валися з нiг вiд утоми. Через розумову та нервову напругу думки мого товариша набули хворобливого напрямку.

Однак м’якосердi вороги Веста були виснаженi нiтрохи не менше, нiж ми. Медичний факультет, по сутi, зачинився, всi як один воювали зi смертоносним тифом. Особливо видiлявся своею самопожертвою доктор Гелсi, його величезна ерудицiя та бурхлива енергiя врятували життя багатьом хворим, вiд яких вiдмовилися iншi лiкарi – або через страх заразитися, або визнавши iхне становище безнадiйним. Не минуло й мiсяця, як безстрашний декан став визнаним героем, хоча, здавалося, навiть не пiдозрював про власну славу, борючись iз фiзичною перевтомою та нервовим виснаженням. Веста не могла не захопити сила духу його опонента, i саме тому вiн твердо вирiшив довести йому правдивiсть своiх зухвалих теорiй. Скориставшись плутаниною, що панувала на факультетi i в мiськiй лiкарнi, дослiдник примудрився роздобути свiжого трупа, вночi таемно пронiс його в унiверситетську секцiйну i ввiв у його вену нову модифiкацiю розчину. Мрець широко розплющив очi, в невимовному жаху вирячився на стелю та знову поринув у забуття, з якого вже нiщо не могло його повернути. Вест пояснив, що об’ект недостатньо свiжий – спекотне лiтне повiтря не надто корисне для трупiв. Цього разу нас ледь не заскочили на мiсцi злочину, але ми встигли спалити тiло, i Вест засумнiвався в доцiльностi повторного використання унiверситетськоi лабораторii.

Пiк епiдемii припав на серпень. Вест i я мало не вмирали вiд утоми, а доктор Гелсi помер чотирнадцятого числа. Того ж дня його квапливо поховали. На кладовище з’явилися всi студенти, котрi скинулися на пишний вiнок, який все ж виявився не таким розкiшним, як вiнки вiд заможних городян i мерii. Церемонiя мала публiчнi ознаки: покiйний декан надав мiсту не одну послугу. Пiсля поховання ми всi трохи зажурилися i згаяли решту дня в барi Торговоi палати, де Вест, хоча й уражений смертю головного супротивника, чiплявся до всiх iз балачками про своi чудовi теорii. До вечора бiльшiсть студентiв подалися додому або у справах, а мене Вест умовив «вiдзначити цю подiю». Близько другоi години ночi господиня, в котроi Вест винаймав кiмнату, бачила, як ми входили до будинку, ведучи пiд руки когось третього, i сказала чоловiковi, що, вочевидь, ми добряче забавилися.

Язиката Хвеська мала рацiю, бо близько третьоi ночi будинок розбудив нестямний лемент, що лунав iз кiмнати Веста. Вибивши дверi, переляканi мешканцi побачили, що ми лежимо на пiдлозi без тями, побитi, подряпанi, в подертiй одежi, серед побитого начиння i поламаних iнструментiв. Розчахнуте вiкно повiдало про те, куди зник наш кривдник. Багато хто дивувався, як йому вдалося вцiлiти, зiстрибнувши з другого поверху. По всiй кiмнатi валялися дивнi елементи одягу, але Вест, коли очуняв, повiдомив, що вони не мають до незнайомця жодного стосунку, а зiбранi для бактерiального аналiзу у заразних хворих. І наказав мерщiй спалити iх у великому камiнi. Полiцii ж ми заявили, що з нашим гостем незнайомi. Це був, за нервовою заявою Веста, приемний незнайомець, котрого ми здибали в одному з барiв у центрi мiста. Взявши до уваги той факт, що всi тодi були напiдпитку, ми з Вестом не стали наполягати на пошуках нашого забiякуватого супутника.

Тiеi ж ночi в Архемi сталася ще одна жаска подiя, що затьмарила, на мою думку, навiть жахiття епiдемii. Цвинтар церкви Ісуса Христа став ареною звiрячого вбивства: мiсцевого сторожа хтось пошматував кiгтями з жорстокiстю, яка змушуе засумнiватися в тому, що винуватцем убивства була людина. Бiдолаху бачили живим пiсля опiвночi, а на свiтанку виявили те, що язик вiдмовляеться вимовити. У сусiдньому Болтонi допитали директора цирку, але той божився, що жодна тварина не втiкала з клiтки. Тi, хто знайшли тiло сторожа, помiтили кривавий слiд, що провадить до гробiв-ця, де на кам’яних плитах перед входом червонiла маленька калюжка. Вiд неi тягнувся до лiсу менш помiтний слiд, який поступово робився невиразним. Наступноi ночi на дахах Ар-хема танцювали чорти, а вiтер завивав, як ненормальний. На розбурхане мiсто звалилася кара, яка, як казали однi, виявилася страшнiшою за чуму, й, як шепотiли iншi, була ii втiленням. Щось, що не мае iменi, проникло у вiсiм будинкiв, сiючи багряну смерть – на рахунку безмовного монстра було сiмнадцять на клаптi роздертих тiл. Кiлька людей нечiтко бачили його в темрявi: вiн мав бiлу шкiру та нагадував потворну мавпу або, правильнiше, людиноподiбну примару. Коли iстоту долав голод, вона не знала жалю. Чотирнадцятьох людей почвара роздерла на мiсцi, ще трое померли в шпиталi.

На третю нiч розлюченi юрби невдоволених пiд проводом полiцii спiймали тварюку на Крейн-стрит, бiля унiверситетського мiстечка. Волонтери ретельно органiзували пошуки, скориставшись телефонним зв’язком, i коли з Крейн-стрит надiйшло повiдомлення про те, що хтось шкребеться в зачинене вiкно, квартал миттю оточили. Завдяки заходам обережностi та загальнiй пильностi, тiеi ночi загинуло лише двое людей, i вся операцiя з затримання монстра пройшла вiдносно успiшно. Його пiдстрелили, хоча i не на смерть, i доправили в мiсцеву лiкарню задля спiльних радощiв i позбавлення страху.

Чудовисько виявилося людиною. У цьому не могло бути сумнiвiв, незважаючи на каламутний погляд, мавпячий вигляд i пекельну лють. Зловмиснику перев’язали рани та замкнули в Сефтонськiй божевiльнi, де вiн шiстнадцять рокiв бився головою об оббитi повстю стiни – поки не втiк за обставин, про якi мало хто наважуеться згадувати. Варто додати, що переслiдувачi чудовиська були враженi одним огидним фактом: коли обличчя людожера очистили вiд бруду, то виявилася його разюча, можна сказати, непристойна схожiсть iз освiченим i самовiдданим мучеником – доктором Аланом Гелсi, визнаним добродiем i деканом медичного факультету.

Огиду i жах, що охопили мене i зниклого Герберта Веста, не можна передати словами. Мене i досi мороз поза шкiрою при думцi про те, що трапилося, мабуть, навiть дужче, нiж того ранку, коли мiй товариш пробурмотiв крiзь бинти: «Дiдько би його вхопив, а труп виявився недостатньо свiжим!».




III. Шiсть пострiлiв у мiсячному сяйвi


Дивно шiсть разiв поспiль гатити з револьвера, коли вистачило би й одного пострiлу, але в життi Герберта Веста траплялося багато дивацтв. Наприклад, не так уже й часто молодому лiкарю, випускнику унiверситету, доводиться приховувати причини, якими вiн керуеться при виборi будинку та роботи, проте з Гербертом Вестом було саме так. Коли ми, отримавши дипломи, стали заробляти на життя лiкарською практикою, то нiкому не зiзнавалися, що оселилися тут тому, що будинок наш стояв у задуп’i, неподалiк вiд цвинтаря для бiдноти.

Така замкненiсть майже завжди мае причину, так було i в нашому випадку. Нашi вимоги диктувала справа нашого життя, явно непопулярна в середовищi. Ми були лiкарями лише на вигляд, насправдi ж переслiдували велику та страшну мету. Герберт Вест присвятив себе дослiдженню темних i заборонених царин невiдомого. Вiн мав намiр вiдкрити таемницю життя та навчитися оживляти холодний цвинтарний прах. Для дослiдiв такого штибу потрiбен не зовсiм звичайний матерiал, а точнiше – свiжi людськi трупи, а щоб поповнювати запас цiеi «сировини», треба було оселитися ближче до мiсця неформальних поховань, не привертаючи при цьому нiчиеi уваги.

Ми з Вестом познайомилися на медичному факультетi, де, крiм мене, нiхто не схвалював його пекельних дослiдiв. Згодом я став йому вiрним помiчником. Ось чому, закiнчивши унiверситет, ми вирiшили триматися разом. Знайти хорошу вакансiю вiдразу для двох лiкарiв було нелегко, але нарештi, не без допомоги факультету, нам удалося отримати мiсце в Болтонi – фабричному мiстечку неподалiк вiд Архе-ма. Болтонська ткацька фабрика – найбiльша в долинi Мi-скатонiку, а ii рiзномовнi робiтники вважаються у мiсцевих лiкарiв небажаними пацiентами. Ми вибирали собi житло дуже прискiпливо i нарештi зупинилися на доволi непоказнiй будiвлi в самому кiнцi Понд-стрит. П’ять будиночкiв по сусiдству були порожнiми, а кладовище для бiдноти починалося вiдразу ж за лугом, в який iз пiвночi вклинювалася вузька смужка достатньо густого лiсу. Вiдстань до кладовища була дещо бiльша, нiж нам хотiлося, але ми не дуже переймалися цим, позаяк мiж нашим будинком i темним джерелом об’ектiв наших дослiдiв не траплялося жодних iнших споруд. Прогулянка до кладовища була трохи задовгою, зате ми безперешкодно могли перетягувати до себе нашi «трофеi».

Як не дивно, iз самого початку у нас виявилося багато роботи – вельми багато, щоб потiшити бiльшiсть лiка-рiв-початкiвцiв, i забагато для вчених, чиi справжнi iнтереси ховаються зовсiм в iншiй галузi. Робiтники фабрики вирiзнялися достатньо норовливою вдачею, i незлiченнi бiйки, пiд час яких подекуди бралися за ножi, додавали нам клопотiв. Адже по-справжньому нас займала лише наша лабораторiя з довгим столом пiд яскравими електричними лампами, яку ми таемно обладнали у льоху. Там у досвiтнi години ми часто упорскували приготований Вестом розчин у вену нашим нерухомим жертвам, яких волочили з кладовища для бiдноти. Вест несамовито шукав розчин, здатний вiдновити руховi функцii людини, перерванi так званою смертю, однак на його шляху поставали найнесподiванiшi перешкоди. Щоразу нам доводилося застосовувати новий розчин: те, що годилося для морськоi свинки, не надавалося для людини, до того ж рiзнi об’екти по-рiзному реагували на один i той самий розчин. Ми мали вiдчайдушну потребу в бездоганно свiжих трупах, адже навiть незначний розпад клiтин мозку мiг призвести до небажаних наслiдкiв. Однак нам нiяк не вдавалося роздобути по-справжньому свiжий труп – таемнi дослiди Веста, якi вiн проводив у студентськi роки з тiлами сумнiвноi якостi, закiнчилися вельми невесело. Випадки неповного або недостатнього оживляння, про якi ми згадували з жахом, лякали нас незмiрно бiльше за повну невдачу. Пiсля жаскоi подii в покинутому будинку на Мiдов-гiлл над нами нависла смертельна загроза; навiть зi свiтлим волоссям, блакитноокий незворушний Вест, вчений сухар, здавалося, цiлком позбавлений емоцiй, не мiг позбутися моторошного вiдчуття, нiби хтось чигае за ним по п ятах. У нього з явилася манiя переслiдування – не лише через розхитанi нерви, але й унаслiдок того, без сумнiву, тривожного факту, що щонайменше один iз наших пiддослiдних був живий: маю на увазi кровожерного людожера в оббитiй повстю камерi Сефтонськоi божевiльнi. Але залишався й ще один – наш перший пiддослiдний, про долю якого ми нiчого не знали.

Що стосуеться матерiалу для наших дослiдiв, то в Бол-тонi нам щастило набагато бiльше, нiж в Архемi. Не минуло й тижня, як у наших руках опинилася жертва нещасного випадку, яку ми викопали вночi, пiсля похорону, i, впорснувши розчин, змусили розплющити очi. Вираз обличчя у пiддослiдного був на диво осмисленим, але незабаром дiя препарату вичерпалася. У трупа не вистачало руки, якби вiн був цiлий i неушкоджений, можливо, результати виявилися б кращими. Потiм до сiчня ми роздобули ще трьох. З першим нас спiткала повна невдача, у другого чiтко спостерiгалася м’язова дiяльнiсть, третiй викинув моторошну штукенцiю: пiдвiвся i гортанно заголосив. Потiм удача нас зрадила – число поховань скоротилося, а тi, кого все ж ховали, вмирали вiд важких недуг або серйозних калiцтв. Ми пильно стежили за всiма смертями, щоразу з’ясовуючи iхню причину.

Однiеi березневоi ночi до наших рук потрапив труп не з кладовища для бiдноти. У Болтонi, де панував пуританський дух, бокс перебував пiд забороною, i, як це здебiльшого бувае в таких випадках, серед фабричних робiтникiв стали проводити таемнi, нашвидкуруч органiзованi боi, в яких iнодi брали участь другорозряднi професiонали. Наприкiнцi зими якраз i вiдбувся такий поединок, результат якого виявився дуже невтiшним – до нас серед ночi з’явилися двiйко переляканих на смерть полякiв, котрi плутано стали благати нас таемно оглянути потерпiлого, котрий перебував у вкрай важкому становищi. Пiшовши за ними, ми опинилися в занедбанiй стодолi, де порiдiла зграя принишклих чужинцiв витрiщалася на нерухоме чорне тiло, розпростерте на пiдлозi.

Бiй проводили мiж Кiдом О’Браеном – незграбою iз дивним для iрландця гачкуватим носом, котрий тремтiв вiд страху, i Баком Робiнсоном на прiзвисько Гарлемський Дим. Негр опинився в нокаутi, i, як показав побiжний огляд, уже не мав шансiв iз нього вийти. Це був потворний, схожий на горилу чолов’яга, з ненормально довгими руками, якi так i кортiло назвати переднiми лапами, а також обличчям, що викликае в пам’ятi незбагненнi таемницi Конго та дрiботiння тамтамiв пiд мiсяцем. Либонь, за життя його тiло здавалося ще огиднiшим – у свiтi iснуе безлiч потворних речей. Жалюгiдна юрба навколо зацiпенiла вiд страху, нiхто з присутнiх не знав, яке покарання iм загрожуе за законом, якщо шило випнеться з лантуха. Тому вони зазнали величезного полегшення, коли Вест, незважаючи на тремтiння, що мимоволi охопило й мене, запропонував тихцем позбутися тiла – я дуже добре второпав, iз якою метою.

Над оголеним вiд снiгу ландшафтом яскраво свiтив мiсяць, але ми, одягнувши мерця та пiдхопивши з обох бокiв пiд руки, потягнули його безлюдними вулицями, як тiеi жаскоi ночi в Архемi. До будинку пiдiйшли ззаду, з боку пустиря, вiдчинили дверi, спустили труп сходами у льох i пiдготували його для звичних наших дослiдiв. Хоча ми й розрахували час так, аби не зiткнутися з патрулем, нас мучив забобонний страх перед полiцiею. Нашi зусилля скiнчилися пшиком. Незважаючи на страхiтливий вигляд, мрець не реагував на жоднi розчини, якi ми вводили в його чорну руку. Втiм, цi розчини були приготованi для бiлих. Тому з наближенням свiтанку ми, остерiгаючись викриття, вчинили з ним точно так само, як i з iншими трупами – вiдтягнули через поле до лiсу бiля цвинтаря та кинули в могилу, наспiх викопану в мерзлiй землi. Могила була не надто глибокою, проте нiчим не гiршою за ту, яку ми спорудили для його попередника – того, що сидiв на столi i верещав. При свiтлi потаемних лiхтарiв ми ретельно засипали могилу листям i сухими гiлками, будучи впевненi, що в темному густому лiсi полiцii ii годi й шукати.

Наступного дня я тремтiв в очiкуваннi обшуку, адже вiд пацiентiв ми дiзналися, що мiстом поширилися чутки про пiдпiльний бiй, що скiнчився смертю одного з боксерiв. У Веста з’явилося додаткове джерело для неспокою: один iз його вiзитiв як лiкаря закiнчився дуже сумно. Вдень його викликали до iталiйки, котра впала в шал через те, що ii син, п’ятирiчний хлопчик, пiшов iз дому рано-вранцi та не повернувся до обiду. При цьому у неi розвинулися симптоми, дуже небезпечнi при хворому серцi. З ii боку було нерозумно так побиватися, адже малюк i ранiше зникав iз дому, але iталiйськi селяни дуже забобоннi, i налякали жiнку не факти, а лихi передчуття. Близько сьомоi години вечора вона врiзала дуба, а знавiснiлий вiд горя чоловiк влаштував дику сцену, намагаючись убити Веста за те, що той не зумiв врятувати його дружину. Італiець вихопив стилет, але друзi втримали його за руки, i медик покинув будинок пiд дикi вигуки, звинувачення та погрози. Цей iндивiд, як на зло, зовсiм забув про дитину, яка не повернулася додому й уночi. Хтось iз друзiв сiм’i запропонував вирушити на пошуки до лiсу, проте всi були зайнятi померлою iталiйкою й ii несамовитим чоловiком. Весту довелося пережити величезну нервову напругу. Йому невiдступно допiкали думки про полiцiю та навiженого iталiйця.

Ми подалися спати близько одинадцятоi години вечора, але менi заснути не вдалося. У Болтонi була напрочуд вiдповiдальна, як для маленького мiстечка, полiцiя, й я похмуро мiркував про те, яка каша завариться, якщо правда про вчорашнiй випадок вигулькне назовнi. Це означало б кiнець усiм нашим дослiдженням укупi з перспективою опинитися за гратами. Чутки про боксерський поединок, що линули по мiсту, мене не тiшили. Пiсля того як годинник вдарив третю, мiсяць став свiтити менi прямо в вiчi, але я перевернувся на другий бiк, полiнувавшись пiднятися й опустити фiранку. Потiм почулася якась метушня бiля заднiх дверей. Я продовжував лежати в якомусь зацiпенiннi, поки не пролунав тихий стукiт у дверi. Вест був у халатi та капцях, а в руках тримав револьвер i електричний лiхтарик. Побачивши зброю, я збагнув, що вiн думае не стiльки про полiцiю, скiльки про шаленого iталiйця.

– Нам краще пiти вдвох, – прошепотiв вiн. – Треба поглянути, хто там. Може, це просто пацiент, адже iнодi цi бовдури ломляться в заднi дверi.

Ми навшпиньках спустилися сходами, охопленi страхом, який певною мiрою був виправданий, а частково навiяний таемничiстю глибокоi ночi. Хтось, як i ранiше, навiть гучнiше, тарабанив у дверi. Я обережно вiдсунув засув i вiдчинив iх. Як тiльки мiсяць освiтив постать, що стояла на ганку, Вест зробив дивну рiч. Забувши про те, що звуки пострiлiв можуть привернути увагу сусiдiв i навести на слiд грiзну полiцiю (на щастя, наш будинок стояв вiддалiк, i цього не сталося), мiй колега раптово розрядив у нiчного гостя весь барабан револьвера.

Наш вiдвiдувач виявився не iталiйцем i не полiцiянтом. На тлi сяйливого мiсяця чорнiв потворний гiгантський силует, який може привидiтися хiба що в жаскому снi: синяво-чорний привид зi скляними очима, забруднений кров’ю, з присохлим до тiла листям i грудками землi. У блискучих зубах вiн тримав щось бiле, подовгасте, з крихiтними пальчиками на кiнцi.




IV. Зойк мерця


Почувши лемент мерця, я став вiдчувати перед доктором Гербертом Вестом смертельний жах, який iз кожним роком мордував мене все потужнiше. Немае нiчого дивного в тому, що людина, почувши зойк мерця, вiдчувае страх – ця подiя непересiчна i не надто приемна. Однак я вже звик до таких вибрикiв, i налякали мене надзвичайнi обставини. І, звiсно, не сам мрець.

Зацiкавлення Герберта Веста, колегою та помiчником котрого я був, виходили далеко за рамки звичайних дiй провiнцiйного лiкаря. Ось чому, почавши практику в Болтонi, вiн оселився в будинку, що стоiть вiддалiк, поруч iз кладовищем для бiдноти. По сутi, единою всепоглинаючою пристрастю Веста було таемне дослiдження феномену життя та смертi, а головною метою – оживлення мерцiв за допомогою активних розчинiв. Для цих страшних експериментiв постiйно були потрiбнi свiжi людськi трупи – дуже свiжi, бо навiть незначний розпад тканин безнадiйно ушкоджував структуру мозку, й обов’язково людськi, бо, як з’ясувалося, для рiзних бiологiчних видiв надавалися рiзнi розчини. Ми винищили безлiч морських свинок i кроликiв, але цей шлях вiв у нiкуди. Весту нiяк не вдавалося домогтися повного успiху через те, що трупи, з якими вiн експериментував, були недостатньо свiжими. Йому потрiбнi були тiла, з яких життя зникло зовсiм нещодавно, тiла з неушкодженими клiтинами, здатнi, сприйнявши зовнiшнiй iмпульс, повернутися до форми руху, що називаеться життям. Спочатку у нас була надiя, що за допомогою регулярних iн’екцiй ми зможемо продовжувати це друге штучне життя вiчно, проте з часом виявили, що наш розчин не дiе на живi об’екти – штучно привести в рух можна було лише мертвий органiзм, але бездоганно свiжий.

Вест приступив до своiх жахливих дослiджень в Архе-мi, коли ще був студентом медичного факультету Мiскато-нiкського унiверситету. На той час вiн уже не сумнiвався в тому, що життя мае механiстичну природу. За сiмнадцять рокiв, що минули з того часу, Вест анiтрохи не змiнився; вiн залишився тим самим невисоким, чисто виголеним блондином в окулярах, з тихим голосом i стриманими манерами, i лише блиск холодних блакитних очей часом видавав фанатизм його натури, який пiд впливом страшних дослiдiв рiк за роком лише зростав. Ми пережили з ним чимало справдi моторошних хвилин: пiд дiею оживляючих розчинiв холодний прах оживав i здiйснював позбавленi сенсу, дикi та нелюдськi вчинки.

Один iз наших пiддослiдних несамовито заволав; iнший схопився, побив нас обох мало не до смертi, а опiсля гнав у повнiй нестямi мiстом, поки його не запроторили до божевiльнi; третiй, огидний африканський монстр, вибрався з тiсноi могили та припхався до нас додому – Весту довелося його пристрелити. Через те, що тiла, з якими ми проводили дослiди, були недостатньо свiжими, нам не вдавалося запалити в них хоча б iскру розуму, ми мимоволi будили до життя огидних чудовиськ. Мiзкувати про те, що один, а можливо, двое з цих монстрiв живi, було не надто приемно – цi думки переслiдували нас невiдступно, поки Вест не зник за жахливих обставин. На той час, коли в лабораторii, в льоху нашого будинку, пролунав несамовитий зойк, бажання роздобути зовсiм свiжий труп домiнувало у Веста над страхом, перетворившись на справжню манiю. Часом менi здавалося, що вiн жадiбно споглядае на кожну людину, котра пашiла здоров’ям.

У липнi 1910 року нам нарештi всмiхнулася удача. Того лiта я гостював у батькiв в Іллiнойсi, а повернувшись до Болтона, застав Веста в напрочуд пiднесеному настроi. Схоже, йому вдалося, збуджено повiдомив вiн, вирiшити проблему збереження трупiв, застосувавши цiлком новий пiдхiд – штучну консервацiю. Я знав, що вiн давно працюе над абсолютно новою, напрочуд незвичною сумiшшю для бальзамування, i тому не здивувався його успiхам, проте поки той не пояснив менi всi тонкощi справи, я нiяк не мiг збагнути, для чого йому взагалi знадобилося бальзамування, позаяк трупи, з якими ми експериментували, втрачали свiжiсть ще до того, як опинялися у нашiй лабораторii. Тепер я втямив, що Вест готував бальзамувальний розчин не стiльки для теперiшнього, скiльки для майбутнього використання, сподiваючись на долю, яка знову пошле нам свiжий, не торкнутий тлiном труп, як багато рокiв тому в Болтонi вона подарувала нам тiло негра, котрий загинув у боксерськiй дуелi. Нарештi фортуна зглянулася над нами: в таемнiй лабораторii, влаштованiй у пивницi, спочивав труп без найменших ознак розкладання. Результати оживляння Вест передбачити не брався. Цьому експерименту призначалося стати поворотним пунктом нашого дослiдження, тому Вест вирiшив зберегти труп до мого повернення, щоб, наслiдуючи усталену традицiю, ми вкупi спостерiгали за тим, що вiдбуваеться.

Вест розповiв менi, звiдки взявся труп. Два тижнi тому цей кремезний, добре одягнений чоловiк, зiйшовши з потяга, попрямував до Болтона, де у нього були якiсь справи на ткацькiй фабрицi. Шлях до мiста виявився неблизьким, i коли незнайомець зупинився бiля нашого будинку, щоб спитати дорогу, у нього стався серцевий напад. Вiн вiдмовився прийняти лiки i за хвилину впав мертвим бiля нашого ганку. Як i слiд було очiкувати, Вест сприйняв цю смерть, як дарунок неба. Незнайомець устиг повiдомити, що в Болтонi його нiхто не знае, а вмiст його кишень свiдчив про те, що покiйник, Роберт Левiтт iз Сент-Луiсу, – самотнiй, отже, шукати його нiхто не стане. Якщо експеримент не вдасться, мiркував Вест, нiхто про нього й не дiзнаеться. Ми ховали пiддослiдних у гущавинi лiсу, неподалiк вiд цвинтаря для бiдноти. А якщо вдасться, то вiдразу ж станемо знаменитими. Тому мiй приятель, не гаючи часу, впорснув у зап’ястя мерця рiдину, яка мала б зберегти тiло свiжим до мого приiзду. Веста, здавалося, не надто хвилювало те, що причиною раптовоi смертi незнайомця стало слабке серце, хоча, на мою думку, ця обставина могла поставити пiд сумнiв успiх усього експерименту. Мiй товариш вiрив у свою мрiю: вiн розпалить у мертвому тiлi iскру розуму, повернувши цього разу до життя не монстра, а нормальну людину.

Отже, в нiч на 18 липня 1910 року ми з Вестом стояли в нашiй пiдпiльнiй лабораторii, вибалушившись на нiме бiле тiло, залите слiпучим свiтлом дуговоi лампи. Розчин для бальзамування подiяв чудово. Не виявивши на щiльнiй плотi слiдiв трупного розкладу, хоча тiло й пролежало в льоху два тижнi, я не втримався i поцiкавився у Веста, чи справдi наш пiддослiдний мертвий? Вiн одразу ж запевнив мене в цьому, нагадавши, що оживляючий розчин дiе лише в тих випадках, коли всi життевi процеси в органiзмi згасли цiлком. Коли мiй приятель перейшов до пiдготовчого етапу, мене вразила надзвичайна складнiсть нового експерименту, тому не дивно, що Вест заборонив менi навiть торкатися тiла. Спочатку вiн ввiв лiки в зап’ясток, у безпосереднiй близькостi вiд того мiсця, куди впорснув розчин для бальзамування два тижнi тому. Це, як вiн пояснив, робиться для того, щоб нейтралiзувати рiдину та повернути органiзм до початкового стану, iнакше розчин для оживлення не подiе. Дещо пiзнiше, коли блiдi кiнцiвки незнайомця, легко затремтiвши, змiнили свою барву, Вест квапливо накинув на його спотворене обличчя щось на кшталт подушки i тримав доти, доки тiло не перестало сiпатися.

Тепер можна було братися до оживляння. Блiдий вiд хвилювання Вест побiжно оглянув цiлком мертве тiло, залишився задоволений побаченим, а потiм упорснув у лiву руку трупа точно вiдмiряну частку елiксиру життя, приготованого напередоднi винятково уважно – тепер, на вiдмiну вiд наших перших студентських дослiдiв, ми вже не просувалися наослiп. Важко передати, з яким хвилюванням ми, затамувавши подих, стежили за цим бездоганно свiжим об’ектом – адже мали право чекати вiд нього розумних слiв, а можливо, навiть i розповiдей про те, що йому вiдкрилося за межами незбагненноi безоднi. Вест, будучи матерiалiстом, не вiрив в iснування душi. Всi прояви свiдомостi вiн пояснював тiлесними явищами i, певна рiч, не чекав жодноi сповiдi про страшнi таемницi неймовiрних глибин, що чекають нас за порогом смертi. Теоретично я багато в чому з ним погоджувався, але водночас i зберiгав залишки примiтивноi вiри своiх пращурiв. Ось чому я споглядав на нерухоме тiло з певним пiететом i страхом. До того ж я не мiг забути той страшний, нелюдський зойк, що пролунав тiеi ночi, коли ми ставили наш перший експеримент в покинутому замiському будиночку в Архемi.

Незабаром з’явилися першi ознаки успiху. Мертвотно-блiдi щоки залив слабкий рум’янець, i поступово теплий вiдтiнок поширився по всьому обличчю, вкритому надзвичайно густою русявою щетиною. Вест, котрий тримав руку на пульсi незнайомця, багатозначно кивнув, i майже вiдразу ж дзеркальце над ротом пiддослiдного помутнiло. Потiм нерухомим досi тiлом пробiгла судома, груди стали здiйматися й опускатися, склепленi повiки сiпнулися, вiдкрилися, i на мене поглянули сiрi спокiйнi очi – очi живоi людини, однак наразi без будь-яких проявiв свiдомостi або хоча б цiкавостi. Пiддавшись дивнiй фантазii, я взявся нашiптувати в рожевiюче вухо запитання про iншi свiти, пам’ять про якi, можливо, ще жила в душi того, хто лежав перед нами. Панiчний жах, який я незабаром вiдчув, витiснив iх iз моеi пам’ятi, але одне, останне запитання, пам’ятаю й досi: «Де ви були?». Я й зараз не можу сказати, чи отримав вiдповiдь, бо з гарно окреслених губ не зiрвалося нi звуку, але тiеi митi я був упевнений, що по вустах, якi безгучно ворушилися, менi вдалося вгадати слова «тiльки-но», хоча iхнiй сенс i значення я не второпав. Ще раз повторю, що тiеi митi мене переповнювала гордiсть, бо велика мета, як менi здавалося, була досягнута, вперше повернута до життя людина розбiрливо промовила слова, пiдказанi розумом. Перемога уявлялася безсумнiвною: розчин подiяв, нехай i на час, повернувши бездиханному тiлу життя та розум. Але радiсть миттю змiнилася панiчним жахом – не перед мерцем, який раптом озвався, а перед тим, iз ким мене багато рокiв пов’язували професiйнi пута.

Коли наш пiддослiдний – нещодавнiй бездоганно свiжий труп прийшов до тями, його зiницi при згадцi про останнi хвилини земного життя розширилися вiд жаху, нещасний став вiдчайдушно махати в повiтрi руками та ногами, далебi, вирiшивши дорого продати свое життя, i перш нiж знову, тепер уже назавжди, зануритися в небуття, вигукнув слова, якi досi звучать у моему хворому мозку:

– На допомогу! Рятуйте! Геть вiд мене, бiлявий нелюде! Прибери свiй клятий шприц!




V. Жахiття з тiнi


Про жахи Свiтовоi вiйни розповiдають багато неймовiрних iсторiй, якi не з’явилися в пресi. Вiд одних менi стае моторошно, вiд iнших нудота пiдступае до горла, вiд третiх тiпае та спонукае озирнутися в темрявi. Однак хоч би якими страшними цi iсторii були, iх не порiвняти з нелюдським, нез’ясованим жахiттям iз тiнi, про який маю намiр розповiсти.

1915 року в званнi молодшого лейтенанта я служив лiкарем канадського полку у Фландрii. Я був одним iз багатьох американцiв, котрi випередили свiй уряд у цiй гiгантськiй битвi. Однак в армii я опинився не з власноi волi, а корячись наказу чоловiка, вiрним помiчником котрого я був, вiдомого бостонського хiрурга, доктора Герберта Веста. Потрапити на вiйну було його давньою мрiею. І коли така нагода випала, вiн владно зажадав, щоб i я його супроводжував. На той час у мене були причини бажати розлуки, причини, через якi спiльна з Вестом медична практика ставала для мене все нестерпнiшою. Але коли вiн подався до Оттави i, використавши унiверситетськi зв’язки, отримав майорську посаду, я не змiг опиратися рiшучостi колеги.

Коли кажу, що доктор Вест мрiяв опинитися на вiйнi, то не маю на увазi, що йому подобалося воювати або що вiн турбувався про долю цивiлiзацii. Вiн усе життя був холодною розумною машиною: свiтловолосий, худорлявий, iз блакитними очима за скельцями окулярiв. Упевнений, що вiн нишком кепкував iз рiдкiсних вибухiв мого вiйськового ентузiазму та над моiм обуренням з приводу нейтралiтету, що змушуе нас дiяти. Однак на полях боiв у Фландрii Вест мав свiй iнтерес, i, щоб отримати бажане, одягнув вiйськовий однострiй, хоча хотiв вiд вiйни зовсiм не того, чого прагнуть майже всi. Його вабила особлива галузь медицини, якою вiн займався таемно i в якiй досяг вражаючих, часом лякливих успiхiв. Отримати в свое розпорядження якомога бiльше свiжих трупiв iз калiцтвами рiзноi тяжкостi – ось чого вiн домагався, не бiльше i не менше.

Свiжi трупи потрiбнi були Герберту Весту тому, що вiн усе життя присвятив оживленню мертвих. Про цю його пристрасть не знала модна клiентура, якоi вiн швидко набув у Бостонi, але занадто добре знав я, його найближчий приятель i единий помiчник ще з тих рокiв, коли ми разом вчилися в Архемi на медичному факультетi Мiскатонiкського унiверситету. Тодi вiн i почав ставити своi жахливi дослiди, спочатку на дрiбних тваринах, а потiм i на людських трупах, якi добував найогиднiшим чином. Вiн впорскував iм у вени живильний розчин, i якщо трупи були достатньо свiжими, то результати експериментiв виявлялися вельми вражаючими. Вест довго мiзкував над потрiбною формулою, позаяк для кожного бiологiчного виду був потрiбен особливий препарат. Коли вiн згадував про своi невдачi, про огидних тварюк, що ожили в результатi дослiдiв над недостатньо свiжими трупами, медика охоплював страх. Деякi з цих монстрiв залишилися живими – один сидiв у божевiльнi, iншi зникли невiдомо куди, i коли Вест думав про зустрiч iз ними – теоретично цiлком можливоi, але, по сутi, абсолютно неймовiрноi – то в глибинi душi сiпався, незважаючи на зовнiшнiй спокiй.

Незабаром Вест збагнув, що успiх його дослiдiв безпосередньо залежить вiд свiжостi використаного матерiалу, i тодi освоiв мерзенне та протиприродне ремесло крадiя трупiв. У студентськi роки i пiзнiше, за часiв нашоi роботи в фабричному Болтонi, я ним захоплювався, однак чим зухвалiшими ставали його експерименти, тим дужче теребив мене страх. Менi не подобалося, як мiй товариш зиркае на живих i здорових людей. Потiм був жаский експеримент у пiдвальнiй лабораторii, коли я второпав, що чоловiк, котрий лежав на операцiйному столi, потрапив Вестовi до рук ще живим.

Тодi йому вперше вдалося вiдновити у трупа рацiональне мислення, але цей успiх, куплений за настiльки жахливу цiну, остаточно занапастив його. Про методи, якi вiн застосовував у наступнi п’ять рокiв, не наважуюся розповiсти. Я не пiшов вiд нього лише через страх, i став свiдком сцен, якi людський язик неспроможний описати. Я став боятися Герберта Веста набагато бiльше за те, що вiн робив. Тодi менi й спало на гадку, що природне бажання вченого продовжити людське життя непомiтно виродилося у нього в похмуру кровожерливу цiкавiсть, в таемну пристрасть до цвинтарних ефектiв. Любов до науки вилилася в жорстоку та збочену пристрасть до всього потворного та неприродного. Вiн незворушно насолоджувався видовищем найогиднiших монстрiв, здатних налякати будь-яку здорову людину. За блiдим обличчям iнтелектуала ховався витончений Бодлер фiзичного експерименту, млявий Гелiогабал[4 - Гелiогабал (204—222) – римський iмператор iз династii Севе-рiв iз червня 218-го по березень 222 року, вiдомий своiм розпусним життям.] могил.

Вест вiдважно зустрiчав небезпеку, з холодним серцем скоював злочини. Вiн став одержимим, переконавшись, що може повернути людський розум до життя, i кинувся завойовувати новi свiти, експериментуючи з оживлянням окремих частин людського органiзму. У нього з’явилися надзвичайно смiливi iдеi про незалежнi життевi властивостi клiтин i нервових тканин, iзольованих вiд природноi фiзiологiчноi системи. Результати не забарилися: використавши ембрiони якоiсь огидноi тропiчноi рептилii, вiн отримав невмирущу тканину, життя якоi пiдтримувалося за допомогою штучного харчування. Вiн несамовито шукав вiдповiдь на два бiологiчних запитання: по-перше, чи можливий хоч якийсь прояв свiдомостi або розумна дiя без участi головного мозку, винятково як результат функцiонування спинного мозку та кiлькох нервових центрiв; по-друге, чи iснуе безтiлесний, невловимий зв’язок мiж окремими частинами колись единого живого органiзму. Вся ця дослiдницька робота вимагала величезноi кiлькостi свiжо патраноi людськоi плотi – ось навiщо Герберт Вест подався на вiйну.

Фантастична, невимовна подiя сталася опiвночi, наприкiнцi березня 1915 року, в польовому шпиталi неподалiк вiд Сент-Елуа. Я досi не можу позбутися вiдчуття, що все це менi наснилося в страшному, хворобливому снi. У схiдному крилi зведеноi наспiх будiвлi, що нагадувала стодолу, розмiстилася лабораторiя Веста, яку вiн отримав нiбито для того, щоб розробляти новi радикальнi методи лiкування безнадiйно важких калiцтв. Там, у оточеннi вкритих запеченою кров’ю трупiв, вiн працював, немов м’ясар – я нiколи не мiг звикнути до того, з якою легкiстю вiн вiдтинав i сортував рiзнi частини тiла. Часом вiн i справдi творив для солдатiв дива хiрургii, але головнi його успiхи мали не настiльки публiчний i доброчинний характер. У його лабораторii лунали найроз-маiтiшi звуки, дивнi навiть посеред цiеi кривавоi вакханалii. Там часто звучали револьвернi пострiли, звичнi на полi борнi, але цiлком недоречнi в медичному закладi. Пiддослiдним доктора Веста не доводилося розраховувати на довге життя або широку аудиторiю. Крiм людськоi тканини, вiн використовував матерiал, отриманий вiд ембрiонiв рептилii, якi культивував iз надзвичайним успiхом. За допомогою цього матерiалу Вест навчився пiдтримувати життя в окремо взятих частинах людського органiзму – ось чим займався тепер мiй товариш. У темному закутку лабораторii, над пальником химерноi форми, що виконувала роль iнкубатора, вiн тримав величезний закритий казан iз клiтинною тканиною рептилiй, яка, огидно надимаючись i булькаючи, росла, як на дрiжджах.

Тiеi незабутньоi ночi в нашому розпорядженнi опинився чудовий об’ект: труп чоловiка, дуже мiцного фiзично i водночас надiленого блискучим розумом, що свiдчило про наявнiсть чутливоi нервовоi системи. Доля зiграла з ним злий жарт, бо саме вiн клопотався про присвоення Весту вiйськового звання. Мало того, колись таемно вiн вивчав теорiю реанiмацii пiд керiвництвом самого Веста. Майора сера Ерiка Морленда Клефен-Лi, кавалера ордена «За бездоганну службу», найкращого хiрурга нашоi дивiзii, термiново вiдрядили до Сент-Елуа пiсля того, як командування отримало iнформацiю, якi тут вiдбувалися важкi боi. Вiн вилетiв на аеропланi, за штурвалом якого сидiв вiдважний лейтенант Рональд Гiлл, але безпосередньо над мiсцем призначення аероплан збили. Ми з жахом стежили за його падiнням. Вiд Гiлла майже нiчого не залишилося, але труп великого хiрурга майже не постраждав, якщо не брати до уваги наполовину вiдiрваноi голови. Вест жадiбно оглядав мертве тiло чоловiка, котрий колись був його приятелем i колегою. Я аж тремтiв, коли спостерiгав за тим, як вiн, вiдрiзавши голову, помiстив ii в пекельний казан iз пульсуючою тканиною рептилiй, аби зберегти для майбутнiх дослiдiв, i пiдiйшов до тiла без голови, що лежало на операцiйному столi. Вест додав до нього новоi кровi, з’еднав вени, артерii та нерви на обрубку шиi та затягнув страшну рану шматком чужоi шкiри, яку взяв у невпiзнаного трупа в офiцерському мундирi. Я знав, чого вiн прагне: переконатися, чи не з’являться в цьому високо-органiзованому тiлi без голови хоч якiсь ознаки розумовоi дiяльностi, якою вiдзначався сер Ерiк Морленд Клефен-Лi. За злою iронiею долi нiмi останки чоловiка, котрий колись вивчав теорiю реанiмацii, тепер мали самi послужити на славу науки.

Перед моiми очима i зараз стоiть страшна картина: в мертвотному свiтлi електричноi лампи Герберт Вест вводить оживляючий розчин у руку безголового тiла. Подробицi цiеi сцени я описати не в силi, бо дух божевiлля витав у кiмнатi, заваленiй розсортованими частинами трупiв, iз липкою вiд кровi пiдлогою, майже по колiно усипанiй обрiзками людськоi плотi, де в далекому темному закутку над тремтячим блакитно-зеленим полум’ям варилося, пухло та надималося мерзенне мiсиво з тканини рептилiй. Об’ект, який лежав на операцiйному столi, мав чудову нервову систему, Вест добре це знав i тому багато чекав вiд нього. Коли кiнцiвки трупа легко затремтiли, в очах мого приятеля спалахнув гарячковий iнтерес. Менi здаеться, вiн чекав пiдтвердження своеi теорii, згiдно з якою свiдомiсть, розум та iншi складовi особистостi здатнi iснувати незалежно вiд головного мозку. Герберт Вест заперечував iснування об’еднуючого, головного центру, який називають духом. Вiн стверджував, що людина – це механiзм, який складаеться з нервовоi матерii, кожна частина якого мае бiльшу або меншу самостiйнiсть. І ось усього один блискучий експеримент мав викрити таемницю життя, довiвши ii до рiвня мiфу. Незабаром нерухомим тiлом пробiг дрож, ми з жахом та вiдразою спостерiгали, як воно, судомно скорчившись i неспокiйно рухаючи руками та ногами, стало повiльно пiдiйматися. Потiм безголовий труп у розпачi простягнув руки – сумнiвiв бути не могло, це був жест осмисленого вiдчаю, що блискуче пiдтверджуе теорii Веста. Мабуть, нерви майора згадали останнi митi його життя – вiдчайдушну спробу вибратися з лiтака, що падае.

Що було далi, я нiколи не дiзнаюся. Можливо, у мене була галюцинацiя, викликана потужним вибухом нiмецького снаряда, що втрапив у нашу будiвлю прямим попаданням – хто стане це заперечувати, якщо з-пiд уламкiв вибралися лише ми з Вестом? Мiй колега, до того, як зникнути, любив патякати на цю тему, але iнодi йому ставало незатишно: дивно, що у нас обох була одна i та сама галюцинацiя. По сутi, сталася проста рiч, однак вона загрожувала жахливими наслiдками. Огидно нишпорячи навколо себе руками, труп пiдвiвся, i ми почули звук. Занадто жахливий, щоб назвати його голосом. Але найжахливiшим був не тембр i не сенс почутого. Це була проста фраза: «Стрибай, Рональде, заради Бога, стрибай!» Весь жах крився в джерелi звуку. Бо вiн лунав iз величезного казана в проклятому закутку, де метушилися чорнi тiнi.




VI. Ім’я iм легiон


Пiсля того як рiк тому доктор Герберт Вест зник, бостон-ська полiцiя не раз мене допитувала. Вони пiдозрювали, нiби я щось приховую, а можливо, навiть дещо гiрше. Але я не мiг сказати iм правди – вони все одно менi не повiрили б. Звiсно, вони знали, що дiяльнiсть Веста виходила за загальноприйнятi межi. Вiн проводив своi моторошнi експерименти з оживляння мертвих тiл так давно i настiльки широко, що про повну секретнiсть не могло бути й мови. І все ж остання катастрофа, вiд якоi я досi не можу оговтатися, настiльки багата елементами пекельноi фантазii, що навiть сумнiваюся в реальностi побаченого.

Я був найближчим приятелем i вiрним помiчником Веста. Ми зустрiлися давно, ще на медичному факультетi, i з перших же днiв я брав участь у його жахливих дослiдженнях. Вiн наполегливо намагався вдосконалити розчин, який вводили у вену нещодавно померлоi людини, щоб повернути ii до життя. Для цих дослiдiв нам було потрiбно багато свiжих трупiв, i добували ми iх доволi незвичними способами. Інодi нашi експерименти закiнчувалися реально жахливо: моторошнi грудки мертвоi плотi Вест будив до нудотного, слiпого, несвiдомого життя. Зазвичай результати наших дослiдiв бували саме такими. Пробудити розум можна лише у зовсiм свiжого трупа, поки ще не почався розпад клiтин мозку.

Потреба в бездоганно свiжих трупах i згубила Веста. Дiстати iх було нiде, i вiн зазiхнув на життя здорового, сповненого сил чоловiка. Боротьба, шприц – i потужний алкалоiд перетворив бiдолаху в надзвичайно свiжий труп. Успiх експерименту був вражаючим, але недовгим. Вест вийшов iз нього зi спустошеною, огрубiлою душею та важким поглядом, який вiн, траплялося, зупиняв на особливо кремезних людях iз особливо чутливим мозком. Згодом я став смертельно боятися Веста: вiн точно так само став глипати й на мене. Здавалося, люди не помiчали цих поглядiв, проте помiтили мiй страх, який i слугував пiдставою для найбезглуздiших пiдозр пiсля того, як Вест зник.

Насправдi Вест боявся ще бiльше за мене. Через своi огиднi експерименти вiн був змушений провадити життя самiтника, лякаючись кожноi тiнi. Часом вiн остерiгався полiцii, а iнколи вiдчував пiдсвiдомий невиразний страх перед страшними створiннями, в яких вдихнув хворобливе життя, але не встиг його вiдiбрати. Зазвичай Вест завершував своi дослiди пострiлом iз револьвера, але в певних випадках виявився недостатньо спритним. Наш перший пiддослiдний залишив на своiй могилi слiди кiгтiв. Професор iз Архема став людожером, але його спiймали та запроторили в Сефтонську божевiльню, де той аж шiстнадцять рокiв бився головою об стiни. Про iншi, можливо, уцiлiлi об’екти наших дослiдiв балакати складнiше: в останнi роки науковi зацiкавлення Веста переродилися в нездорову химерну манiю, й усю свою неабияку майстернiсть мiй приятель використав на пожвавлення окремих частин людського тiла, вiн iнколи приеднував iх до чужорiдноi органiчноi тканини. Згодом пристрасть Веста набула цiлковито потворноi форми, i про бiльшiсть його експериментiв неможливо навiть затнутися у пресi. Свiтова вiйна, на якiй ми обое служили хiрургами, лише посилила цю пристрасть.

Коли кажу, що страх Веста перед своiми витворами був невиразним, то насамперед хочу пiдкреслити складну природу цього почуття. Частково його страх викликало просто знання про iснування безiменних монстрiв, а частково – усвiдомлення небезпеки, яку вони могли б становити для нього за певних умов. Те, що вони зникли, надавало ситуацii особливоi гостроти: якщо не брати до уваги бiдолахи в божевiльнi, Вест нiчого не знав про долю своiх креатур. До цього додавався ще бiльш невизначений страх: абсолютно фантастичне вiдчуття, пережите нами в ходi незвичайного експерименту 1915 року, коли ми служили в канадськiй армii. У розпал жорстокоi битви Вест оживив сера Ерiка Морленда Клефен-Лi, нашого колегу, кавалера ордена «За бездоганну службу». Той знав про дослiди Веста i був здатен iх повторити. Щоб вивчити можливiсть квазi-розумного життя в тiлi, Вест вiдрiзав труповi голову. За кiлька секунд до того, як будiвлю, в якiй ми працювали, стер iз лиця землi нiмецький снаряд, безголове тiло вчинило кiлька осмислених рухiв. Але найнеймовiрнiше полягало в тому, що ми обое чiтко чули страшнi виразнi звуки, якi виголосила вiдрiзана голова, що лежала в темному закутку лабораторii. Нiмецький снаряд був до нас частково милостивий. Однак Вест так нiколи i не дiзнався, чи лише ми вцiлiли пiсля обстрiлу. Інколи вiн висував рiзнi гiпотези про те, як може повестися безголовий хiрург, котрий освоiв мистецтво оживляння трупiв.

Останнiми роками Вест жив у розкiшному будинку бiля одного з найстарiших кладовищ Бостона. Вiн вибрав це мiсце iз символiчних i естетичних мiркувань: велика частина поховань належала до колонiального перiоду, отже не становила iнтересу для вченого, котрий дослiджуе цiлком свiжi трупи. У пiдвальнiй лабораторii, яку таемно будували чужоземнi робiтники, стояла велика електрична пiч, за допомогою якоi мiй товариш мiг легко та шпарко позбуватися трупiв або окремих частин людського тiла, нiби заради жарту з’еднаних iз чужорiдною тканиною – похмурих свiдчень блюзнiрських розваг власника будинку. Копаючи цей льох, робiтники натрапили на давнiй пiдземний хiд, який, без сумнiву, провадив до старого кладовища, однак не мiг сполучатися з жодним iз вiдомих гробiвцiв, позаяк розташовувався занадто глибоко. Провiвши деякi пiдрахунки, Вест дiйшов висновку, що хiд веде в таемну камеру, розташовану пiд гробiвцем Аверiллiв, останнiм похованням, датованим 1768 роком. Я разом iз ним оглядав поiденi часом вологi стiни, що оголилися пiд ударами лопат i мотик, i вже смакував похмуре задоволення, яке обiцяе нам розкриття давнiх могильних таемниць, проте вперше в життi страх узяв гору у Веста над природною цiкавiстю, i мiй товариш проявив слабкiсть, наказавши затулити отвiр i затинькувати стiну. Аж до бiсiвськоi ночi, коли настав розв’язок, ця стiна залишалася незайманою.

Згадуючи про слабкiсть Веста, мушу зауважити, що вона стосувалася лише його душевного стану i зовнi нiяк не проявлялася. Вiн був таким, як i ранiше: спокiйним, стриманим, свiтловолосим, худорлявим, за скельцями окулярiв так само поблискували блакитнi очi, i весь його юнацький вигляд, незважаючи на страхи, що допiкали Весту, з роками нiяк не змiнився. Вiн здавався спокiйним навiть тодi, коли згадував про слiди кiгтiв на могилi й озирався назад, коли згадував про кровожерливого манiяка, котрий гриз зубами сефтон-ськi грати. Час розплати настав, коли ми одного вечора сидiли в нашому спiльному кабiнетi, i Вест, недбало зиркаючи на мене, читав газету. Гортаючи м’ятi сторiнки, вiн наткнувся на дивний заголовок – i немов безiменний гiгантський кiготь наздогнав його шiстнадцять рокiв по тому. У Сефтонськiй божевiльнi, за п’ятдесят миль вiд Бостона, сталося щось жахливе та незбагненне. Цей випадок перепудив усю округу та загнав у глухий кут полiцiю. Вдосвiта кiлька людей мовчки увiйшли в примiщення, й iхнiй ватажок розбудив охоронцiв. Грiзний на вигляд вiйськовий промовляв, не розтуляючи губ. Його голос, що нагадував белькотiння черевомовця, здавалося, лунав iз великоi чорноi скринi, яку той тримав у руках.

Коли вiйськовий опинився в холi, i на його безпристрасне, слiпучо гарне обличчя впало свiтло, то наглядач ледь утримався на ногах: вiн побачив воскову маску з очима з кольорового скла. Схоже, цей чоловiк колись пережив жахливу катастрофу. За ним по п’ятах човгав огидний велетень iз синюшним обличчям, половина якого поiла якась невiдома хвороба. Вiйськовий зажадав ключа вiд палати, де тримали людожера, доправленого сюди з Архема шiстнадцять рокiв тому. Отримавши вiдмову, вiн подав своiм спiльникам знак, i тi взялися трощити все навколо. Лиходii били та роздирали зубами всiх, хто не встиг накивати п’ятами. Убивши чотирьох санiтарiв, вони врештi-решт звiльнили монстра. Свiдки подii, у котрих стало душевних сил згадувати про неi без iстерики, стверджують, що нападниками командував чоловiк iз восковим обличчям, i дiяли вони не як живi люди, а як автомати. Коли допомога нарештi надiйшла, лиходii встигли сховатися, прихопивши iз собою шаленця-людожера.

Прочитавши повiдомлення в газетi, Вест зацiпенiв i просидiв так аж до опiвночi. Тодi бамкнув дверний дзвiночок, вiд чого господар узагалi закляк. Слуги спали на горiшньому поверсi, тому вiдчиняти дверi пiшов я. Я вже казав полiцii, що на вулицi не було нi пiдводи, нi машини. Перед дверима стояли кiлька людей, дуже дивних на вигляд. Вони внесли до холу велику прямокутну скриню та поставили ii на пiдлогу, а один iз прибульцiв цiлком неприродним голосом прохрипiв: «Термiновий вантаж – доставку оплачено». Легко пiдстрибуючи, вони один за одним вийшли на вулицю, i поки я споглядав iм услiд, менi на гадку спала доволi дивна думка: що вони прямують до старого цвинтаря, до якого примикала задня стiна нашого будинку. Коли я зачинив за ними дверi, Вест вийшов i поглянув на скриню. Та була десь футiв два в довжину, на вiцi зазначалося повне iм’я й адреса Веста. Трохи нижче виднiвся напис: «Вiд Ерiка Морленда Клефен-Лi, Сент-Елуа, Фландрiя». Шiсть рокiв тому у Фландрii в наш шпиталь вцiлив нiмецький снаряд, i пiд уламками залишилися безголове тiло доктора Клефен-Лi та його вiдрiзана голова, яка, можливо, щось торочила.

Вест здавався цiлком спокiйним, хоча справи його були – хоч iз моста та в воду. «Це кiнець… давай спалимо… цю штукенцiю». Ми вiднесли скриню до лабораторii, прислухаючись дорогою. Подробиць я не пригадаю… уявiть мiй стан… але це мерзотний наклеп, що я спалив Веста. Ми з ним удвох запхали скриню до печi, навiть не поглянувши, що там усерединi, зачинили дверцята й увiмкнули струм. Причому зi скринi не почулося жодного звуку.

Вест першим помiтив, що вiд стiни в мiсцi, замурованому цеглою, вiдвалився тиньк. Я кинувся до дверей, але товариш зупинив мене. Потiм у стiнi з’явився маленький чорний отвiр, повiяло цвинтарним холодом, i в повiтрi поширився запах тлiну. Запанувала мертва тиша. Електрика згасла, i в потойбiчному свiтлi я побачив юрбу iстот, що мовчки чвалали, й яких мiг породити лише хворий розум або пекло. Їхнi обриси були людськими, наполовину людськими, частково людськими i зовсiм нелюдськими – натовп був до свинства рiзношерстим. Неквапливо, камiнь за каменем, вони розбирали вiкову стiну. Коли отвiр став достатньо широким, iстоти одна за одною проникли до лабораторii. На чолi загону прямував вiйськовий iз восковою головою. Вiдразу за ним – чудовисько з божевiльними очима, яке й схопило Герберта Веста. Останнiй не пручався i не зронив нi звуку. Тодi цi мерзеннi тварюки накинулися на нього i прямо у мене на очах роздерли на шматки, якi забрали iз собою до огидноi пiдземноi оселi. Голову Веста нiс iхнiй ватажок iз восковою головою i в одностроi канадського офiцера. Тодi я помiтив, що в блакитних очах за скельцями окулярiв уперше спалахнуло непiдробне почуття.

…Вранцi слуги знайшли мене, непритомного, на пiдлозi. Вест зник безслiдно. У печi виявили попiл невiдомого походження. Мене допитували детективи, але що я мiг iм сказати? Вони не вбачають жодного зв’язку мiж Сефтонською трагедiею та зникненням Веста. Не вiрять в iснування iстот, якi принесли скриню. Я розповiв iм про пiдземний хiд, але вони реготали та вказували на неушкоджений затинькований мур. Тому я не став iм бiльше нiчого казати. Вони вважають мене божевiльним або вбивцею – можливо, я й з’iхав iз глузду. Але виннi в цьому клятi мерцi, якi не зронили жодного звуку.




Дагон


Пишу в станi неймовiрноi душевноi напруги, оскiльки сьогоднi вночi маю намiр пiти в небуття. Я незаможний, а зiлля, лише завдяки якому мое життя залишаеться бiльш-менш стерпним, вже от-от скiнчиться, й я бiльше не в змозi терпiти цi тортури. Тому менi нiчого iншого не залишаеться, хiба що стрибнути вниз на брудну вулицю з вiкна горища. Не думайте, що я безхарактерний або дегенерат, якщо перебуваю в рабськiй залежностi вiд морфiю. Коли ви прочитаете цi написанi тремтячою рукою сторiнки, то зможете уявити собi, хоча вам i не збагнути цього до кiнця, як я дiйшов до стану, в якому смерть або забуття вважаю найкращим виходом для себе.

Сталося так, що на пакетбот, на якому я служив експедитором, напав нiмецький рейдер в одному iз найбiльш пустельних i найменш навiдуваних кораблями куточкiв Тихого океану. Велика вiйна на той час лише починалася, й океанський флот германцiв ще не остаточно загруз у своiй ницостi, як це сталося трохи згодом. Отже, наш корабель став законним вiйськовим трофеем, а з нами, членами екiпажу, поводилися ввiчливо та люб’язно, як i личить ставитися до захоплених у полон морякiв. Нашi вороги охороняли нас не надто ретельно, завдяки чому вже на шостий iз часу нашого полону день менi вдалося втекти на маленькому човнi, маючи на борту запас води та iжi, достатнiй для того, щоб витримати доволi тривалу подорож.

Здобувши нарештi довгоочiкувану свободу та необачно вiддавшись на волю хвиль, я мав дуже приблизне уявлення про те, де опинився. Не будучи досвiдченим навiгатором, я змiг лише на око визначити з розташування сонця та зiрок, що перебуваю десь на пiвдень вiд екватора. Про довготу я навiть не здогадувався; марною виявилася i надiя на те, що незабаром вдасться побачити смужку берега або якийсь острiвець. Була гарна погода, й упродовж незлiченноi кiлькостi днiв я дрейфував пiд палючим сонцем, в очiкуваннi, що з’явиться якийсь корабель, або хвиля викине мене на берег. Однак нi корабель, нi земля так i не з’явилися, i поступово мене охопив вiдчай вiд розумiння своеi цiлковитоi самоти посеред синього нагромадження нескiнченного океану.

Змiни вiдбулися пiд час сну. Не можу пригадати в деталях, як усе сталося, оскiльки мiй сон, неспокiйний i насичений рiзними маревами, виявився, тим не менш, достатньо тривалим. Прокинувшись, я виявив, що мене наполовину засмоктало в слизову гладь огидноi чорноi багнюки, яка одноманiтно хвилями простягалася навколо мене настiльки далеко, наскiльки сягав зiр. Мiй човен лежав на поверхнi цього болота поруч мене.

Хоча дуже легко уявити, що першим моiм вiдчуттям було здивування вiд такоi несподiваноi та жахливоi трансформацii пейзажу, насправдi ж я швидше злякався, нiж здивувався, бо повiтря та прогнилий грунт справили на мене настiльки моторошне враження, що я весь аж похолов усерединi. Вiд грунту йшов мерзенний запах вiд скелетiв гниючих риб та iнших об’ектiв, що нiяк не пiддаються опису, й якi, як я помiтив, стирчали з огидного багна, що утворюе цю нескiнченну рiвнину. Швидше за все менi не вдасться простими словами передати картину цього неймовiрного за своею огиднiстю пейзажу, який оточував мене з усiх бокiв. Я не чув нi звуку, не бачив нiчого, крiм неозорого простору чорного болота, а непорушнiсть тишi й однорiднiсть ландшафту тиснули мене, викликаючи жах, що пiдiймався аж до горлянки.

Сонце сяяло з неба, яке здалося менi майже чорним у своiй безхмарнiй наготi; здавалося, що воно вiддзеркалювало це чорнильне болото пiд моiми ногами. Коли я залiз у човен, що лежав на поверхнi багнюки, i трохи помiзкував, то вирiшив, що ситуацiю, в якiй опинився, можна пояснити лише одним. Унаслiдок пiдводного виверження вулкану небаченоi сили частину океанського дна викинуло на поверхню, причому нагору винесло шари, якi впродовж багатьох мiльйонiв рокiв лежали прихованими пiд неозорою товщею води. Протяжнiсть новоi смуги землi, що пiднялася пiдi мною, була настiльки великою, що, хоч як я напружував свiй слух, не мiг вловити нi найменшого шуму океанськоi хвилi. Не виднiлося й жодних морських птахiв, якi зазвичай у таких випадках злiтаються в пошуках здобичi, що складаеться з мертвих морських органiзмiв.

Упродовж кiлькох годин я сидiв у роздумах у човнi, що лежав на боцi i давав менi невеличку тiнь, у той час як сонце прошкувало небом. На заходi дня грунт став не таким в’язким, i менi здалося, що вiн достатньо пiдсох для того, щоб незабаром по ньому можна було пройтися пiшки. Тiеi ночi я спав, але не надто довго, а наступного дня пакував сакви з водою й iжею, готуючись до пошукiв зниклого моря та можливого порятунку.

На третiй ранок я виявив, що грунт став уже настiльки сухий, що по ньому можна було ступати без жодних зусиль. Запах гниючоi риби зводив iз розуму, але я занадто переймався серйознiшими речами, щоб звертати увагу на такi незначнi дурницi, i без страху просувався до невiдомоi мети. Весь день я впевнено крокував на захiд, звiряючи курс за вiддаленим пагорбом, що здiймався посеред цiеi чорноi пустелi. Тiеi ночi я вирiшив перепочити просто неба, а на ранок продовжив свое просування до пагорба, хоча моя мета, як менi здавалося, майже не наблизилася до мене порiвняно з днем, коли я вперше помiтив ii. До вечора четвертого дня я досяг пiднiжжя пагорба, який виявився набагато вищим, нiж здавалося на вiдстанi; через прилеглу долину вiн рiзкiше видiлявся на загальному фонi. Я дуже втомився, щоб одразу ж пiдiйматися далi, i задрiмав бiля схилу пагорба, забарвленого променями сонця, що заходить.

Не знаю, чому моi сни тiеi ночi були такими божевiльними, але ще до того, як фантастично опуклий спадаючий мiсяць зiйшов на сходi та високо застиг над рiвниною, я прокинувся весь спiтнiлий i вирiшив бiльше не спати. Занадто жахливими були моi нiчнi бачення, щоб я мiг i далi витримувати iх. І тут у холодному сяйвi мiсяця я второпав, наскiльки необачно вчинив, що мандрував удень. Перечiкуючи деннi години в якiйсь криiвцi, куди не сягали слiпучi променi палючого сонця, я мiг би зберегти чимало сил для нiчних переходiв; i справдi, зараз я почувався цiлком здатним дряпатися вгору, на що не зважився пiд час заходу сонця. Пiдхопивши свою ношу, я почав свiй шлях до верхiвки пагорба.

Я вже казав, що монотонна одноманiтнiсть горбистоi рiвнини наповнювала мене незбагненним страхом; але менi здаеться, що цей страх був нiчим порiвняно з тим жахом, який я вiдчув, коли досяг верхiвки пагорба та поглянув униз на iнший його бiк. Там з’явився бездонний кар’ер або, якщо хочете, каньйон, чорнi глибини якого не чiпало наразi свiтло мiсяця, що зiйшов ще недостатньо високо для того, щоб пролити свое промiння за круту скелясту гряду. У мене виникло вiдчуття, що стою на краю свiту та зазираю в бездонний хаос вiчноi ночi, що починаеться за цим краем. Мене охопив жах, i перед моiми очима промайнули ремiнiсценцii з «Утраченого раю» та страшне сходження Сатани з проклятого царства темряви.

Коли мiсяць пiднявся вище, я став помiчати, що схили долини були зовсiм не такими вертикальними, як здавалося спочатку. Виступи й оголенi шари породи утворювали хорошу опору для нiг, завдяки чому можна було легко спуститися донизу, а за кiлька сотень футiв круте урвище i зовсiм переходило в пологий спуск. Пiд впливом iмпульсу, який я i зараз не можу собi пояснити до кiнця, я взявся спускатися майже прямовисною стiною, насилу чiпляючись за виступи скель, поки не зупинився внизу, на пологому схилi, не вiдриваючи погляду вiд Стигiйськоi глибини[5 - Стигiя – вигадане доiсторичне царство, яке переважно згадувалося в творах Роберта Говарда про Конана. Назва держави походить вiд назви рiчки Стикс iз давньогрецькоi мiфологii.], якоi ще нiколи не торкався жоден промiнчик свiтла.

Майже миттю мою увагу привернув дивний предмет величезних розмiрiв, розмiщений на протилежному схилi, що круто пiдiймався приблизно на сто ярдiв надi мною; обласканий променями висхiдного мiсяця, яких вiн не знав, мабуть, уже мiльйони рокiв, цей предмет мерехтливо сяяв. Незабаром я переконався, що це була всього лише гiгантська кам’яна брила, проте все ж не мiг позбутися враження, що ii контури та розташування не були результатом дiяльностi лише однiеi природи. Коли менi вдалося розгледiти предмет детальнiше, мене охопили вiдчуття, якi я неспроможний висловити, бо, незважаючи на жахливу величину брили й ii присутнiсть у безоднi, що вiдкрилася на морському днi ще за часiв, коли свiт був занадто молодий, щоб його могли заселяти люди, незважаючи на все це, я раптом цiлком чiтко втямив, що цей дивний предмет був ретельно оконтурений монолiтом, масивне тiло якого мало на собi слiди майстерноi обробки i, можливо, слугувало колись об’ектом поклонiння живих i мислячих iстот.

Приголомшений, переляканий, i тим не менш вiдчуваючи щось на кшталт мимовiльного трепету захоплення, властивого вченому або археологу, я уважно оглянув усе навколо. Мiсяць, що перебував майже в зенiтi, яскраво та таемниче освiчував стрiмкi кручi, що облямовують розщелину, i в цьому майже денному сяйвi менi вдалося розрiзнити, що на дно каньйону стiкае велика рiчка, яка звиваеться та зникае в протилежних його кiнцях, майже зачiпаючи моi ноги своiми водами. Дрiбнi хвилi по iнший бiк розщелини танцювали бiля основи величезного монолiту, на поверхнi якого я мiг зараз чiтко бачити як написи, так i грубо висiченi постатi. Написи були виконанi iероглiфiчним письмом, абсолютно менi незнайомим, i складалися здебiльшого з умовних символiв, пов’язаних iз водним середовищем. Серед знакiв були риби, вугрi, восьминоги, ракоподiбнi, молюски, кити й iм подiбнi iстоти. Все це було якесь неприродне порiвняно з тим, що я будь-коли бачив у лiтературi. Деякi символи зображували якихось морських iстот, вочевидь, невiдомих сучаснiй науцi, але iхнi розкладенi форми менi довелося ранiше спостерiгати на рiвнинi, що пiднялася з океану.

Але бiльше за все я був зачарований мальовничою рiзьбою. По той бiк потужного потоку води мiж мною та кам’яною брилою розмiстилися кiлька барельефiв, якi, завдяки iхнiм величезним розмiрам, можна було розгледiти, не напружуючи зiр. Присягаюся, що iхнi сюжети могли б викликати заздрiсть у самого Доре[6 - Поль Густав Доре (1832—1883) – французький гравер, iлюстратор, живописець i скульптор, найвидатнiший iлюстратор книжок епохи романтизму.]. Гадаю, що цi об’екти за задумом мали зображати людей або принаймнi певний рiд людей, хоча цi iстоти були зображенi, як риби, що або метушилися в водах якогось пiдводного грота, або вшановували монолiтну святиню, яка також перебувала пiд хвилями. Не наважуюся зупинятися докладно на iхнiх обличчях i формах, бо один лише спогад про це може довести мене до нестями. Гротескнi такою мiрою, що недоступнi, мабуть, навiть уявi По або Булвера[7 - Едуард Джордж Булвер-Лiттон (1803—1873) – класик англiйськоi лiтератури.], вони були по-бiсiвському людиноподiбними в своiх загальних рисах, незважаючи на перетинчастi руки та ноги, неприродно широкi й обвислi губи, склянi виряченi очi й iншi особливостi, згадувати про якi менi надто неприемно. Вельми дивно, але вони, схоже, були висiченi майже без урахування пропорцiй iхнього тла. Наприклад, одну з iстот було зображено, коли вона вбивае кита, який за величиною ледь перевищував китобоя. Як я вже казав, я вiдзначив про себе гротескнiсть постатей та iхнi дивнi розмiри; проте за мить вирiшив, що це просто боги, вигаданi якимось первiсним племенем рибалок або мореплавцiв, чиi останнi нащадки вимерли за багато тисячолiть до появи першого родича пiлтдаунськоi людини[8 - Пiлтдаунська людина – одна з найвiдомiших археологiчних мiстифiкацiй XX ст. Кiстковi фрагменти (частина черепа та щелепа), виявленi 1912 року в гравiйному кар’ерi Пiлтдауну (Схiдний Сассекс, Англiя), були поданi як скам’янiлi рештки ранiше невiдомоi стародавньоi людини – «вiдсутньоi ланки» в еволюцii мiж мавпою та людиною. Взiрець залишався об’ектом суперечок, аж доки 1953-го майстерну пiдробку все ж викрили та встановили, що це череп повнiстю розвиненоi сучасноi людини, свiдомо з’еднаний iз трохи пiдпиляною нижньою щелепою орангутанга.] або неандертальця. Охоплений побожним страхом, який викликала в менi ця картина минулого, що несподiвано постала перед моiми очима i за зухвалiстю перевершуе концепцii навiть найсмiливiщих iз антропологiв, я стояв у глибокiй задумi, а мiсяць вiдкидав химернi вiдблиски на поверхню безмовного каналу, що лежав передi мною.

Потiм раптом я побачив його. Пiднявшись над темними водами та викликавши цим лише легке, майже безгучне спi-нення, якийсь незвичайний предмет плавно увiйшов у поле мого зору. Величезний, що нагадуе Падифема, й усiм своiм виглядом викликае почуття вiдрази, вiн кинувся, наче чудовисько iз жаских снiв, до монолiту, обхопив його гiгантськими лускатими руками та схилив до постаменту свою огидну голову, вичавлюючи iз себе при цьому якiсь ритмiчнi звуки, що не пiддаються опису. Мабуть, у ту мить я й з’iхав iз глузду.

Майже не пам’ятаю свого божевiльного пiдiймання на шпиль скелi та повернення до покинутого човна – цi дii я вчинив в якомусь несамовитому мареннi. Менi здаеться, що всю дорогу я не переставав спiвати, а коли у мене не залишалося сил для спiву, брався бездумно реготати. У мене залишилися неяснi спогади про сильну бурю, яка трапилася за якийсь час пiсля того, як я дiстався до човна; у будь-якому разi, можу сказати, що я чув гуркiт грому й iншi звуки, якi природа приносить лише в станi найбiльшого шаленства.

Коли я повернувся з небуття, то виявив, що перебуваю в шпиталi мiста Сан-Франциско, куди мене доправив капiтан американського корабля, який пiдiбрав мiй човен у вiдкритому океанi. Марячи, я дуже багато патякав, однак, наскiльки збагнув, моiм словам не надали якоiсь ваги. Моi рятiвники нiчого не знали про жодне змiщення пластiв суходолу в акваторii Тихого океану; тому я вирiшив, що не варто переконувати iх у тому, у що вони все одно не змогли б повiрити. Якось я знайшов одного знаменитого етнолога та здивував його несподiваною кiлькiстю своiх запитань щодо стародавньоi палестинськоi легенди про Дагона, Бога риб, але дуже скоро второпав, що мiй спiврозмовник безнадiйно обмежений, тому облишив своi спроби щось у нього випитати.

Це трапляеться вночi, особливо коли на небi стоiть опуклий спадистий мiсяць. Тодi я знову бачу цей предмет. Я пробував приймати морфiй, проте наркотик дав лише тимчасовий перепочинок, а потiм захопив мене в полон, зробивши рабом без будь-якого сподiвання на звiльнення. І зараз, пiсля того, як я подав повний звiт, який стане джерелом iнформацii або, ймовiрно, предметом презирливого зацiкавлення мiщан, менi залишаеться лише покласти цьому край. Я часто питаю себе: чи не було все, що сталося зi мною, справжнiсiньким фантомом, всього лише химерним результатом дiяльностi хворого мозку в той час, як пiсля втечi з нiмецького вiйськового корабля я лежав у гарячцi у вiдкритому човнi пiд променями палючого сонця. Задаю собi це запитання, але вiдповiддю менi слугуе реальне огидне бачення. Не можу думати про морськi глибини без сiпання, яке викликають у мене безiменнi iстоти, якi саме в цю мить, можливо, повзуть i важко ступають по слизькому морському дну, поклоняються своiм стародавнiм кам’яним iдолам i вирiзують власнi огиднi постатi на пiдводних гранiтних обелiсках. Мрiю про той час, коли вони пiдiймуться над морськими хвилями, щоб схопити своiми смердючими кiгтями та всуцiль захопити залишки кволого, виснаженого вiйною людства, про час, коли суходiл сховаеться пiд водою, i темнi океанськi простори пiдiймуться серед вселенського непроглядного пекла.

Кiнець близько. Я чую гамiр бiля дверей, нiби зовнi об них б’еться якесь важке слизьке тiло. Воно не повинно застати мене тут. Боже, ця рука! Вiкно! Мерщiй до вiкна!




Поклик Ктулху


Існуе гiпотеза, що й досi збереглися представники тих могутнiх сил або iстот, свiдкiв того страшенно далекого перiоду, коли свiдомiсть проявлялася в формах, якi зникли задовго до прибуття хвилi людськоi цивiлiзацii, в проявах, пам’ять про якi зберегли лише поезiя та легенди, якi назвали iх богами, чудовиськами та мiфiчними iстотами всiх видiв i родiв.

    Алджернон Блеквуд[9 - Алджернон Блеквуд (1869—1951) – англiйський письменник мандрiвник, один iз провiдних авторiв-мiстикiв, класик лiтератури жахiв та оповiдань про привидiв першоi половини XX ст.]




Роздiл 1. Жах у глинi


Проявом найбiльшого милосердя в нашому свiтi, на мою думку, е нездатнiсть людського розуму пов’язати воедино все, що цей свiт мiстить у собi. Ми живемо на тихому острiвцi невiгластва посеред чорного моря нескiнченностi, i нам зовсiм не хочеться плавати на далекi дистанцii. Науки, кожна з яких тягне в свiй бiк, дотепер не завдавали нам вiдчутноi шкоди; однак настане день, i об’еднання розрiзнених досi уривкiв знань вiдкрие перед нами такi жахливi видозмiни реальноi дiйсностi, що ми або зiйдемо з глузду вiд побаченого, або спробуемо сховатися вiд цього згубного просвiтлення в спокоi та безпецi нового середньовiччя.

Теософи висловили здогад про забобонний страх, що його вселяе велич космiчного циклу, в якому весь наш свiт i людська раса е лише тимчасовими мешканцями. Вiд iхнiх натякiв на дивнi прояви минулих часiв кров застигла б у жилах, якби iх не одягнули в термiни, прикритi заспокiйливим оптимiзмом. Однак не вони дали менi нагоду якось зазирнути в цi забороненi епохи: менi мороз iде по шкiрi, коли про це думаю, й охоплюе шаленство, коли бачу це увi снi. Цей проблиск, як i всi грiзнi прояви iстини, викликало випадкове поеднання воедино розрiзнених фрагментiв: власне однiеi староi газетноi статтi та нотаток померлого професора. Я сподiвався, що нiкому бiльше не вдасться поеднати таку сполуку; у будь-якому разi, якщо менi суджено жити, то я нiколи свiдомо не приеднаю жодноi ланки до цього страхiтливого ланцюга. Гадаю, що i професор також мав намiр зберiгати в таемницi те, що дiзнався, i, мабуть, знищив би своi архiви, якби раптова смерть не завадила йому.

Мое перше знайомство з тим, про що пiде мова, сталося взимку 1926—1927 рр., коли раптово наказав довго жити мiй двоюрiдний дiдусь, Джордж Геммел Ейнджелл, заслужений професор на заслуженому вiдпочинку, знавець семiтських мов Бравнiвського унiверситету в Провiденсi (штат Род-Айленд). Професор Ейнджелл став знаменитим як експерт зi стародавньоi писемностi, i до нього часто зверталися керiвники найбiльших музеiв; тому смерть чоловiка у дев’яносто два роки не пройшла непомiченою. Цiкавiсть до цiеi подii значно посилювали й загадковi обставини, що ii супроводжували. Смерть застала професора пiд час його повернення з причалу пароплава з Ньюпорту; свiдки стверджували, що той упав пiсля зiткнення з якимось негром, на вигляд – моряком, котрий несподiвано вигулькнув iз одного з пiдозрiлих темних дворикiв, що виходили на крутий схил пагорба, за яким пролягав найкоротший шлях вiд берега до будинку покiйного на Вiльямс-стрит. Лiкарi не змогли виявити якихось слiдiв насильства на тiлi i пiсля довгих плутаних дебатiв дiйшли висновку, що смерть настала унаслiдок надмiрного навантаження на серце надто вже лiтнього чоловiка, викликаного пiдйомом дуже крутим схилом. Тодi я не бачив причин сумнiватися в цьому висновку, однак згодом певнi сумнiви у мене з’явилися, навiть бiльше – врештi-решт, я визнав його малоймовiрним.

Як спадкоемець i духiвник свого двоюрiдного дiдуся, котрий помер бездiтним удiвцем, я мав ретельно вивчити його архiви; з цiею метою перевiз усi теки та пачки до себе в Бостон. Основну частину вiдiбраних мною матерiалiв згодом опублiкувало Американське археологiчне товариство. Але залишилася ще одна скринька, вмiст якоi я визнав найзагад-ковiшим i не хотiв показувати нiкому. Вона була замкнена, причому я не змiг знайти ключа доти, доки не здогадався оглянути особисту низку ключiв професора, яку той носив при собi в кишенi. Вiдтак менi, нарештi, вдалося вiдiмкнути скриньку, однак, коли зробив це, передi мною постала нова завада, набагато складнiша. Звiдки ж менi було знати, що означав знайдений мною глиняний барельеф, а також розрiзненi нотатки та газетнi вирiзки, якi я виявив? Невже мiй дiдусь на схилi рокiв виявився пiдвладним примiтивним забобонам? Я вирiшив знайти дивакуватого скульптора, без сумнiву, вiдповiдального за такий очевидний розлад ранiше притомного розуму старого вченого.

Цей барельеф являв неправильний чотирикутник завтовшки менше одного дюйма, i площею приблизно п’ять на шiсть дюймiв. Вiн був явно сучасного походження. Проте зображене на ньому анiтрохи нi вiдповiдало сучасностi нi за духом, нi за задумом, оскiльки, при всiй химерностi та рiзноманiтностi кубiзму та футуризму, вони рiдко вiдтворюють ту загадкову регулярнiсть, яка таiться в доiсторичних письменах. А в цьому витворi такого штибу письмена були безумовно присутнi, але я, незважаючи на знайомство з паперами та колекцiею стародавнiх рукописiв дiдуся, не змiг iх ототожнити з будь-яким конкретним джерелом або отримати хоча б найменший натяк на iхню вiддалену приналежнiсть.

Над цими iероглiфами мiстилася постать, яка явно була виплодом фантазii художника, хоча iмпресiонiстська манера виконання заважала точно визначити ii природу. Це було якесь чудовисько або знак, який символiзуе страховисько, чи просто щось, породжене хворою уявою. Якщо скажу, що в моiй уявi, яка також вирiзняеться екстравагантнiстю, виникли одночасно образи восьминога, дракона та карикатури на людину, то, вочевидь, зможу передати дух зображеноi iстоти. М’ясиста голова, з мацаками вiнчала безглузде лускате тiло з недорозвиненими крилами; причому саме загальний контур цiеi потвори робив ii настiльки лячно жахливою. Примара розмiстилася на тлi, який, либонь, за задумом автора, мав зображати якiсь циклопiчнi архiтектурнi споруди.

Нотатки, якi я знайшов у скриньцi з цим барельефом разом iз газетними вирiзками, були написанi рукою професора Ейнджелла, причому, мабуть, в останнi роки його життя. Те, що було, iмовiрно, основним документом, мало назву «Культ Ктулху», причому лiтери були дуже ретельно виписанi, ймовiрно, задля уникнення неправильного прочитання такого незвичного слова. Сам рукопис був подiлений на два роздiли, перший iз яких називався «1925. Сни i творчiсть за мотивами снiв Г. А. Вiлкокса, Томас-стрит, 7, Провiденс, Лонг-Айленд», а другий – «Розповiдь iнспектора Джона Р. Легресса, Б’енвiлль-стрит, 121, Новий Орлеан, Луiзiана, 1908, А. А. С. Мтг, нотатки про те ж + свiд. проф. Вебба». Іншi папери – короткi записи, зокрема змiст снiв рiзних осiб, снiв дуже незвичайних, а ще витяги з теософських книжок i журналiв (особливо – з працi В. Скотта-Еллiота «Атлантида й утрачена Лемурiя»), все iнше – нотатки про таемнi культовi товариства та секти, що дiяли найдовше, з посиланнями на такi мiфологiчнi й антропологiчнi джерела, як «Золота гiлка» Фрезера та праця Маррi «Культ вiдьом у Захiднiй Європi». Газетнi вирiзки в основному стосувалися випадкiв особливо химерних психiчних розладiв, а також спалахiв групового божевiлля чи якоiсь манii навеснi 1925 року.

Перший роздiл основного рукопису мiстив вельми цiкаву iсторiю. Вона розпочалася 1 березня 1925-го, коли якийсь темноволосий юнак, дуже збуджений, з’явився до професора Ейнджелла i принiс iз собою глиняний барельеф, ще зовсiм свiжий i тому вологий. На його вiзитiвцi було написане iм’я – Генрi Ентонi Вiлкокс, i мiй двоюрiдний дiдусь упiзнав у ньому молодшого сина з доволi вiдомоi родини, котрий останнiм часом вивчав скульптуру в школi дизайну Род-Айленду i жив самотою в будинку Флер-де-Лiз, неподалiк вiд мiсця свого навчання. Вiлкокс був не по лiтах розвинений юнак, знаний своiм талантом i дивацтвами. З раннього дитинства вiн вiдчував неабияке зацiкавлення дивними iсторiями та пророчими снами, про якi мав звичку розповiдати. Вiн називав себе психiчно гiперсенситивним, а поважнi статечнi жителi староi комерцiйноi дiльницi вважали його просто диваком i не сприймали всерйоз. Майже нiколи не спiлкуючись iз людьми свого кола, вiн поступово став зникати з поля зору суспiльства i тепер був вiдомий лише невеликiй групi естетiв iз iнших мiст. Навiть у мистецькому клубi Провiденсу, який прагнув зберегти свiй консерватизм, його вважали вiдлюдним химерником.

У день свого вiзиту, як повiдомлялось у рукописi професора, скульптор без будь-якого вступу одразу ж попросив господаря допомогти йому розшифрувати iероглiфи на барельефi. Звернувся вiн якось пишномовно, що виказувало в ньому схильнiсть до зверхностi, та не викликав симпатii. Не дивно, що мiй дiдусь висловився скептично, бо пiдозрiла свiжiсть виробу свiдчила про те, що все це не мае жодного стосунку до археологii. Заперечення юного Вiлкокса справили на мого дiдуся сильне враження, вiн iх запам’ятав i згодом вiдтворив письмово. Треба сказати, вони мали поетичний i фантастичний характер, що було дуже типовим для його бесiд i, наскiльки я мiг переконатися надалi, взагалi були його характерною рисою.

– Певна рiч, вiн зовсiм свiжий, – заявив гiсть, – адже я злiпив його минулоi ночi увi снi, де менi явилися дивнi мiста. А цi сни давнiшi, нiж споглядальний Сфiнкс або оточений садами Вавилон.

Ось тодi вiн i почав свою химерну оповiдь, що пробудила дрiмотну пам’ять i викликала гарячу цiкавiсть мого дiдуся. Напередоднi ввечерi сталися незначнi пiдземнi поштовхи, проте вони були найбiльш вiдчутними за останнi роки в Новiй Англii. Це дуже збудило уяву Вiлкокса. Коли вiн лiг спати, то побачив дивовижний сон про величезнi циклопiчнi мiста з велетенських блокiв монолiти, що стримiли до неба, розливи зеленоi замуленоi рiдини, – все це було начинене таемничим жахом. Стiни та колони були вкритi iероглiфами, а внизу, з якоiсь невизначеноi точки, звучав голос. Власне i голосом вiн не був – хаотичне вiдчуття, яке лише силою уяви могло перетворитися на звук І, тим не менше, Вiлкокс спробував передати його майже невимовним поеднанням лiтер – «Ктулху фгтагн».

Ця вербальна плутанина виявилася ключем до спогаду, який схвилював i засмутив професора Ейнджелла. Вiн допитав скульптора з науковою пунктуальнiстю i з шаленою зосередженiстю взявся вивчати барельеф, над яким, не усвiдомлюючи цього, пiд час сну працював юнак i побачив перед собою, коли прийшов до тями, змерзлий та одягнений у саму лише нiчну сорочку. Як повiдомив згодом Вiлкокс, мiй дiдусь нарiкав на свою старiсть, оскiльки вважав, що саме вона не дозволила йому достатньо швидко розпiзнати iероглiфи та зображення на барельефi. Багато з його запитань здавалися вiдвiдувачевi цiлком недоречними, особливо тi, якi мiстили спроби якось пов’язати його з рiзними дивними культами, сектами чи спiльнотами; Вiлкокс iз подивом сприймав неодноразовi запевнення професора, що той збереже в таемницi його зiзнання в приналежностi до якоiсь iз дуже поширених мiстичних або язичницьких груп. Коли ж професор Ейнджелл переконався в повному невiгластвi скульптора щодо будь-яких культових питань, так само, як i в царинi криптографii, вiн став домагатися вiд свого гостя згоди повiдомляти йому про змiст наступних своiх снiв. Вони дiйшли згоди, i пiсля згадки про перший вiзит рукопис мiстив повiдомлення про щоденнi вiдвiдини молодика, пiд час яких той розповiдав про яскравi епiзоди своiх нiчних видив, де завжди з’являлися якiсь жахливi циклопiчнi пейзажi з нагромадженнями темного камiння, що сочиться. Там завжди був присутнiй пiдземний голос або розум, який монотонно вигукував щось загадкове, що сприймалося органами чуттiв, як цiлковита нiсенiтниця. Два набори звукiв, що зустрiчалися найчастiше, описувалися буквосполученнями «Ктулху» i «Р’льег».

23 березня, зазначалось в рукописi, Вiлкокс не прийшов; вiдвiдини його помешкання засвiдчили, що вiн став жертвою якоiсь невiдомоi лихоманки, i його перевезли до родинного будинку на Вотермен-стрит. Тiеi ночi вiн лементував, розбудивши iнших художникiв, котрi жили поблизу, i вiдтодi в його станi чергувалися перiоди марення з повним безпам’ятством. Мiй дiдусь одразу ж зателефонував його сiм’i i з того часу уважно стежив за станом хворого, часто звертаючись за iнформацiею до офiсу доктора Тобi на Теер-стрит. Вражений лихоманкою мозок хворого заселяли дивнi марева, i лiкар, котрий повiдомляв про них, час вiд часу аж сiпався зi страху. Цi видива мiстили не лише те, про що колись розповiдав юний Вiлкокс, але все частiше згадувалися гiгантськi створiння, «в цiлу милю заввишки», якi ходили або незграбно пересувалися навколо. Жодного разу вiн не описав iх повнiстю та чiтко, але тi уривчастi слова, якi повторював доктор Тобi, переконали професора, що цi iстоти, далебi, iдентичнi з безiменними чудовиськами, яких юнак зобразив у своiй «скульптурi зi снiв». Згадка про цей об’ект, додавав лiкар, завжди передувала настанню летаргii. Температура хворого, як не дивно, не надто рiзнилася вiд нормальноi; проте всi симптоми вказували швидше на справжню лихоманку, нiж на розумовий розлад.

2 квiтня близько третьоi години Вiлкоксу несподiвано полегшало. Вiн сiв у своему лiжку, здивований перебуванням у будинку своiх батькiв, i навiть не здогадувався, що ж вiдбувалося насправдi й увi снi, починаючи з ночi 22 березня. Медик визнав його стан задовiльним, i через три днi вiн повернувся до свого помешкання; проте бiльше нiчим не мiг допомогти професору Ейнджеллу. Всi слiди химерних снiв цiлком вивiтрилися з пам’ятi Вiлкокса, i мiй дiдусь припинив записувати його нiчнi марення, бо упродовж тижня молодик пунктуально повiдомляв йому абсолютно пересiчнi сни.

Тут перший роздiл рукопису закiнчувався, проте iнформацiя, що мiстилася в уривчастих записах, давала додаткову поживу для роздумiв, настiльки багату, що лише мiй вроджений скептицизм, що становив у той час основу моеi фiлософii, мiг сприяти збереженню недовiрливого ставлення до мистця. Цi записи описували сни рiзних людей i стосувалися саме того перiоду, коли юний Вiлкокс здiйснював своi незвичайнi вiзити. Схоже, що мiй дiдусь провiв вельми грунтовнi дослiдження, опитуючи майже всiх своiх знайомих, до кого мiг звернутися просто так, – про iхнi сни, фiксуючи дати, коли iх бачили. Ставлення до його прохань, вочевидь, було рiзним, але загалом вiн отримав настiльки багато вiдгукiв, що жодна людина не впоралася би з ними самотужки. Вихiдна кореспонденцiя не збереглася, однак нотатки професора були докладними та мiстили всi найважливiшi деталi нiчних видiнь. При цьому «середнiй клас» – типовi представники дiлових i громадських кiл, котрi за традицiею вважаються в Новiй Англii «сiллю землi» – давали майже без винятку негативнi результати, хоча час вiд часу й серед них зустрiчалися важкi, кепсько сформованi нiчнi видива, якi завжди ставалися мiж 23 березня i 2 квiтня, тобто в перiод гарячки юного Вiлкокса. Науковцi виявилися дещо схильнiшими до афекту, хоча всього лиш чотири описи мiстили швидкоплиннi проблиски дивних ландшафтiв, а в одному випадку згадувалася наявнiсть чогось аномального, що викликало страх.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44556460) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Ернст Генрiх Фiлiп Август Геккель (1834—1919) – нiмецький природодослiдник i фiлософ, котрий виявив, описав i назвав тисячi нових видiв, розробив мапу генеалогiчного дерева всiх життевих форм, i вигадав багато термiнiв у бiологii, зокрема тип, фiлогенез, екологiя та найпростiшi.




2


Іфрит – в арабськiй мiфологii та в мусульманськiй культурi рiзновид джинна, здатного завдавати людям лиха.




3


Сабатарiанство – суворе дотримання християнських нормативiв поведiнки в недiльнi днi: обов’язковi вiдвiдини церкви, неучасть цього дня в забавах i розвагах тощо.




4


Гелiогабал (204—222) – римський iмператор iз династii Севе-рiв iз червня 218-го по березень 222 року, вiдомий своiм розпусним життям.




5


Стигiя – вигадане доiсторичне царство, яке переважно згадувалося в творах Роберта Говарда про Конана. Назва держави походить вiд назви рiчки Стикс iз давньогрецькоi мiфологii.




6


Поль Густав Доре (1832—1883) – французький гравер, iлюстратор, живописець i скульптор, найвидатнiший iлюстратор книжок епохи романтизму.




7


Едуард Джордж Булвер-Лiттон (1803—1873) – класик англiйськоi лiтератури.




8


Пiлтдаунська людина – одна з найвiдомiших археологiчних мiстифiкацiй XX ст. Кiстковi фрагменти (частина черепа та щелепа), виявленi 1912 року в гравiйному кар’ерi Пiлтдауну (Схiдний Сассекс, Англiя), були поданi як скам’янiлi рештки ранiше невiдомоi стародавньоi людини – «вiдсутньоi ланки» в еволюцii мiж мавпою та людиною. Взiрець залишався об’ектом суперечок, аж доки 1953-го майстерну пiдробку все ж викрили та встановили, що це череп повнiстю розвиненоi сучасноi людини, свiдомо з’еднаний iз трохи пiдпиляною нижньою щелепою орангутанга.




9


Алджернон Блеквуд (1869—1951) – англiйський письменник мандрiвник, один iз провiдних авторiв-мiстикiв, класик лiтератури жахiв та оповiдань про привидiв першоi половини XX ст.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения